Карпатський етнопарк у Буковелі

Зупиняємося на верхній стоянці біля «Озера молодості». Навпроти, одразу біля дороги, - дерев’яні ворота з табличкою «Етнопарк «Гуцул Ленд». По праву руку - план скансену: шість будинків, будівлі і загони для домашніх тварин та птахів, місця для відпочинку, фотозони. Доріжка йде поміж смереками, ми наче в лісі.

Першою зустрічає «Хата гончаря». Будинок з темного від часу дерева під солом’яним дахом, високі також дерев’яні сходи ведуть до дверей, обабіч яких по вікну. По всій передній стіні - галерея. На ній за гончарним кругом працює чоловік, на перилах біля нього сохнуть свіжі глечики і миски. Пан Микола з Косова проводить майстер-клас, діти і дорослі по черзі сідають до нього і беруться руками за живу глину.

В одній із кімнат хати відтворена обстановка давньої світлиці: лавки попід вікна, піч, стіл, багато керамічного посуду, робочий реманент, серед якого упізнавані праник, маслобійка та прялка.

В іншій кімнаті через сіни - кінозала. На побіленій стіні йде фільм, глядачів усадили на пеньки та колоди, накриті овечими шкурами. За екскурсовода - стенд у сінях, на ньому фото й історія хатини. Цьому будинку майже 100 років, він з Верховинщини. Тут насправді жила родина гончарів.

Коли будинок купили для скансену, його розібрали, перевезли і знову склали брус до бруса на новому місці. Будівля - без жодного цвяха, замість них тоді використовували дерев’яні кілки і заруби. Спеціально вирізані частини конструкції укладалися, як детальки у «Лего». Комина немає - за нього, як і за кількість та величину вікон, нараховували податки. Тому хата - курна: дим з печі виходив в сіни і піднімався під стріху. Димовий канал використовували як коптильню - над ним на жердці підвішували дичину, рибу, птицю.

Птиця є поруч з хатою, але не така, яку хотілося би переводити на їжу. У вольєрах походжають декоративні кури, фазани і павичі. Золотистий і діамантовий фазани - гордість не кожного зоопарку. А біла пава узагалі рідкість. Птахи комунікабельні, підходять до сітки, позують до фотографії. Розпорядниця господарства, молода жінка у національному вбранні, - до послуг гостей. Вона розказує і показує, відповідає на запитання.

Приблизно так само облаштовані решта локацій: «Хата вівчаря», «Хата ткача», «Ґражда», «Хата мисливця», «Хата мольфара». У кожної - своя тематична перчинка, біля кожної - свої мешканці. Вівці, кози, корова, кури, пси - різних порід, розмірів і відтінків. Чорні в білі плямки карликові баранці в ґражді викликають нестримний захват у дітвори. А тамтешні кури, завбільшки з тих самих баранців, даються в руки і під пахви дорослим.

«Шевченківський гай» у Львові, музей народної архітектури і побуту у Пирогово, скансен «Старе Село» у закарпатській Колочаві - доводилося чути порівняння «Гуцул Ленду» із відомими етномузеями України. На відміну від них, скансен у Буковелі - інтерактивний. «Не хочемо називатися музеєм, - каже засновник «Гуцул Ленду» Андрій Бакай. - Це парк розваг, де все можна взяти в руки, оглянути, спробувати використати».

Найбільшою цінністю і гордістю «Гуцул Ленду» є давні хати, які вдалося зібрати по Карпатах. В цьому якраз і була задумка скансену - показати життя горян, мешканців Карпат. Основне місце відведено гуцульській культурі, але разом із тим представлена бойківська архітектура і побут. Найстаршому будинку - «Хаті ткача» - понад 160 років, вона зі Сколівщини, Львівська область. Наймолодша - ґражда, їй трохи більш як 90, з Косівщини, Івано-Франківщина.

Давні будівлі переносили і складали гуцульські майстри, які спеціалізуються на роботі з деревом і знають автентичні технології. Завдяки цьому вдалося зберегти особливості конструкцій і декор без жодних втручань. Новими подекуди є дахи будинків.

У старих хатах, які отримали друге життя в буковельському скансені, до того тривалий час ніхто не жив. Частину покрівель знищили дощі, морози і короїди. І солом’яну покрівлю з жита, і смерекову дранку, і ялинову ґонту, що їх заново поклали на дахи, відтворили так, як їх робили століття тому. Так само переклали печі - і кожну можна розтопити. Частину стін обабіч одвірків залишили непобіленими - щоб показати, як вимащувалися глиною дерев’яні хати всередині. Підлоги покрили лляною олією. Сучасним є хіба що скло, що пішло на шиби у вікнах.

Найбагатшим є побут у гуцульській «Хаті вівчаря». Різьблення на лавках, на скрині, дитячій колисці та батьківському ліжку. Повсюди барвисті ліжники - гуцульські ковдри з овечої вовни здавна ткали різнокольоровими, на відміну від теперішніх пастельних варіантів. Піч із жовто-зелених кахлів, на кожному - сцена з життя гуцулів. Такий же посуд, свічники, макітри. Це мальована косівська кераміка, яку хочуть внести до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Все це, вкупі з кахлями, також збирали по горах. Всі експонати - столітні і старші. Їх вільно можна брати в руки, щоби розглянути і сфотографувати. Можна прилягти на гуцульське ліжко і погойдати колиску.

У ґражді, яка є простором карпатських трав, - тут під навісами сушаться оберемки різного зілля, - можна розтопити піч і заварити духмяного карпатського чаю. А біля «Хати мисливця» - розвести ватру. В «Хаті мольфара» можна потримати в руках справжній осиковий хрест і ризикнути скуштувати 25 грамів «гадючої настоянки» - у слоїках на печі заспиртовані різновеликі змії. Атмосферності додають свічки, іконки і моторошні історії, якими ділиться колоритний дядько. Можна повірити, що мольфар.

Кожна локація поєднує давні і сучасні особливості. Друга кімната та сіни у «Хаті вівчаря» - виставкова зала. В ній зараз експонується серія картин «Мотанка» Марти Пітчук - етнічні мотиви, міфологічні образи жінки в сучасній інтерпретації. У ґражді та у «Хаті мольфара» - майстер-класи з живопису та писанкарства і з чайного ритуалу. Платити за заняття не потрібно - це входить у програму перебування.

Так само, як і вільне спілкування з усіма тваринами, що не в загорожі. Тих, хто за умовним парканцем, також можна гладити - всі підходять до людей. Андрій Бакай розповідає, що тварини - зі спеціальних розплідників, звикли до людей і тому дуже комунікабельні. Справді, чотирирогий кудлатий баран в загоні біля «Хати вівчаря» підходить до чоловіка і наставляє йому голову, щоби чухали між усіма ріжками.

Локації скансена поєднані фотозонами. Господарі називають їх «інстаграмними» і кажуть, що влаштовували спеціально для молоді. Уквітчаний віз, якому також понад сотню років. Стаєнка, з якої визирає корова з добрими очима. Озерце із загатою, з якої падає невеликий водограй, - його зробили на потічку, що струменіє територією і живить велике буковельське озеро. Два підвісні мости, сперті на могутні смереки. Дерева видаються старшими за деякі будівлі. А мостики, що висять над схилом гори і танцюють під ногами, можуть бути окремою атракцією для тих, хто хотів би трохи адреналіну.

На сьогодні «Гуцул Ленд» ще розбудовується. Етнопарк готовий приблизно на 70%. Щомісяця додаватимуть нові локації. Над «Хатою мольфара» вже будують «Містечко майстрів» - у 12 будиночках з брусу карпатські майстри представлятимуть свої промисли. Їхні вироби, як задумано, можна буде купити. На великій площі між будинками планують проводити свята і народні гуляння. Ще вище в гору поставлять корчму і колибу - в них буде музей самогоноваріння і гуцульської кухні. Страви можна буде замовити і скуштувати.

Вже беруться за спорудження церкви. Її для скансену планували придбати в якомусь із карпатських сіл. Але пам’ятки одночасно є діючими храмами, тому від такої ідеї відмовилися. Вирішили зробити копію однієї з закарпатських церков у стилі народної готики, їй близько 400 років. Всі ці локації завершать до Різдва.

А навесні роботи продовжать - в «Гуцул Ленді» ще має бути форельне господарство із можливістю порибалити. У ставку під мостами поселять нутрій. На територію завезуть оленів, косуль і муфлонів. Заведуть коників-гуцуликів. Кажуть, що хочуть, аби в парку можна було провести цілий день - і не знудитися.

https://www.facebook.com/hutsulland/.

За матеріалами https://sotka.life.