Навколо Бурштинського моря

Першою нашою зупинкою буде селище Більшівці, що розташоване за 34 км від обласного центру – усього 40 хвилин їзди. Аби туди потрапити, необхідно минути Галич і одразу за залізничним переїздом повернути праворуч. Дорога там звісно «не фонтан», але два кілометри можна потерпіти. Вже здалеку на пагорбі видно красивий костел, що є головною родзинкою Більшівців.

Якщо чесно, очікував побачити глухе забите село із одиноким архітектурним пам’ятником. Дійсно, Більшівці мають статус селища, але за духом це справжнє містечко. Ще й старовинне! Перша згадка датована 1402 роком, а наприкінці XVI століття Більшівці вже користуються магдебурзьким правом з усіма невід’ємними атрибутами.

Перетнувши по старому залізному мосту річку Гнилу Липу, впираємось у площу Ринок, яку не з чим не сплутаєш. Тепер там скверик, але не очікувано занедбаний, а впорядкований – із газонами, доглянутими клумбами та новенькими дерев’яними лавочками. На Ринок дивиться справжня ратуша із вежею та годинником. І вона діюча! Там міститься селищна рада, а до 1963 працював райком, адже раніше Більшівці були райцентром. Точної дати її будови не знайшов, усі джерела розпливчасто повідомляють про ХІХ століття.

Щоправда, багато двоповерхових будинків навколо площі є закинутими, із вибитими вікнами. Натомість приватним будиночкам на околиці ніц не бракує. Село впевнено перемогло місто.

Поруч розташований новий Парк пам’яті борців за волю України: великий хрест, ковані композиції, портрети героїв, красива каплиця із Дівою Марією. Біля неї є джерело, де аквавітою регулярно запасаються місцеві. Більшівці славляться своєю мінеральною столовою водою, яку можна вживати без жодних обмежень. За Австрії її вивозили на експорт, а за Союзу діяв завод безалкогольних напоїв, що збанкрутував.

Настав час ознайомитись із тутешньою архітектурною перлиною. За легендою, у 1620 році власник містечка польський магнат Казановський виступив у похід проти татар. Коли він переправлявся через Дністер, течія винесла на нього ікону Богородиці. Гетьман вирішив, що це добрий знак, а коли вщент розгромив ворога, остаточно у цьому переконався. По поверненню додому Казановський заклав дерев’яний монастир кармелітів, куди переніс образ. У 1725 році комплекс став кам’яним, а у 1777 костел ґрунтовно реконструювали, освятивши під іменем Благовіщення. Більшовики влаштували там зерносховище, свинарник та пункт прийому склотари, а в 1990 році храм повернули римо-католикам. Їм вдалося фахово відновити комплекс та впорядкувати прилеглу територію.

Сьогодні на подвір’ї гостей зустрічає статуя папи Іоанна Павла ІІ. На відміну від  більшості офіційний статуй, «більшівцівський» понтифік якийсь людяний, щиро посміхається і розмахує руками. Всередині храму можна побачити залишки фресок XVIII століття та напівзатерті портрети князів Яблоновських – основних спонсорів реконструкції костелу.

Але на цьому архітектурні шедеври Більшівців не завершуються. В протилежному боці від площі Ринок стоїть народний дім, в якому вгадується колишня синагога. Одразу за ним починається старий розлогий парк площею 10 гектарів. Згідно довідників десь тут має бути палац поміщиків Кшечуновичів, що володіли містечком з ХІХ століття до 1939 року. І знову приємне вау! Замість очікуваного будиночка з колонами перед тобою постає  величний палац, на тлі якого маєток Потоцьких у Станиславові здається обдертим гуртожитком. Плавні лінії фасаду, заламаний дах, монументальні сходи з оглядовим майданчиком, звідки відкривається чудовий вид на парк, свідчать про непоганий смак власників. Первинний палац збудували у 1800 році, але його знищили в часи Першої світової. Протягом 1927–1929 років Корнелій Кшечунович збудував нову садибу за проектом архітектора Тадея Мокловського у стилі неокласицизму. Зараз там станція швидкої допомоги та будинок перестарілих. Між іншим, колони в палаці теж є, тільки розташовані з протилежного боку.

Доповнює архітектурну палітру сакральної спадщини селища мурований храм УГКЦ – Церква Різдва Христового (вулиця Церковна, 14А).

Зведений за проектом Василя Нагірного у 1905 р. на місці старої дерев'яної церкви за кошти тодішнього власника містечка Валеріяна Кржечуновича.

Далі наша подорож пролягає повз Бурштинську ТЕС. Її звели протягом 1962–1969 років. Принцип роботи теплової електростанції досить простий. Спалюється вугілля, пара обертає турбіну, механічна енергія обертання перетворюється на електричну.  

Ще перед Більшівцями є високий пагорб, порослий травою. Коли під’їжджаєш ближче, можна роздивитись, що він не похилий, йде уступами, а на самому вершечку темніє свіжий насип. Коли вугілля згорає, утворюється шлак, що не піддається переробці. Його звозили сюди, тож за півстоліття утворилась справжня гора. Фактично, це єдиний терикон Івано-Франківської області.

Незабаром відкривається панорама на станцію. Її домінанти – три велетенські труби, дві з яких постійно димлять. Потужність  2400 МВт забезпечують 12 енергоблоків. Станцію називають «Бурштинським енергоостровом», адже вона відключена від загальноукраїнської енергомережі і активно експортує електроенергію в Європу – зокрема до Румунії, Угорщини, Словаччини. Хоча, українським споживачам теж трохи перепадає. На «забезпеченні» є Івано-Франківська, Закарпатська та Львівська області.

З траси добре видно димарі. Той, що менший, має 180 метрів, два вищих – по 250. Коли їх спорудили у 1966 р., це були найвищі труби у світі! Наступного року у США змонтували димар у 252,2 м, а нині абсолютний рекорд належить трубі Екібастузькій ДРЕС у Казахстані – 420 м. Тим не менш, «бурштинські близнюки» є найбільшими рукотворними об’єктами Прикарпаття.

Для охолодження турбін потрібно багато води, відтак поруч створили велетенське водосховище площею 1260 га та об’ємом 50 мільйонів кубометрів. Для цього довелось відселити близько сотні хат сусіднього села Коростовичі та пожертвувати двома вулицями Бурштина. 17 жовтня 1964 року річку Гнилу Липу перекрили дамбою і за пів року вода заповнила підготовлений котлован. Глибина водосховища коливається від 4 до 10 метрів. За солідні розміри місцеві гордо іменують його морем.

Після охолодження турбін гарячу воду не скидають одразу у водосховище, а пускають у спеціальний обвідний канал, де вона потрохи зменшує температуру. Канал ніколи не замерзає, риба швидше  набирає вагу, тож його береги стали «меккою» для фанів тихого полювання. А ще там живуть чайки, які створюють ще більшу ілюзію справжнього моря.

За водосховищем розташувалось містечко Бурштин. Для наших теренів назва дещо дивна, адже найбільші копальні цього напівдорогоцінного каменю розташовані на Рівненщині. Тут доречно згадати ще одну легенду. Колись давно галицькій князь подарував дружині красиве бурштинове намисто. Жінка одразу надягла його на себе й верхи на конях понеслась розхвалюватись усім, кого бачила. Однак нитка тріснула і намистинки розсипались. Місце, де сталась ця трагічна (для княгині) подія, прозвали Бурштином, а коли там заснували містечко, воно успадкувало топонім.

Раніше тут існувало Нове Село, відоме ще з XIV століття, яке від 1596 починає фігурувати у документах як Бурштин. Довший час воно було містечком, навіть райцентром, але потім «деградувало» у селище міського типу. Статус міста Бурштин повернув лише у 1993 р. і де-юре є чи не наймолодшим містом України.

Його бурхливий розвиток припав на шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття, коли будувалась електростанція. Тоді тут масово зводились п’ятиповерхівки для працівників ТЕС, через що Бурштин отримав назву міста енергетиків. Навпроти житлових кварталів стоїть величезний палац культури енергетиків «Прометей». На торцевій стіні, що виходить на трасу, є величезне мозаїчно-скульптурне зображення титана, що подарував людям вогонь.

Подейкують, він обійшовся керівництву станції у мільйон радянських карбованців. Окрім гуртків, спортзалу та бібліотеки там ще працює Музей визвольних змагань Галицького району.

Траса Н 09 проходить через все місто, тому жодної пам’ятки ми не проґавимо. Трохи далі стоїть сучасна греко-католицька церква (2001 рік). Часто храмам дають імена різних угодників – святого Миколая, Василя, Параскеви чи Пантелеймона. Мешканці Бурштина вирішили назвати церкву нетипово – Всіх Святих і Священомученика Йосафата.

Через дорогу розташувався старовинний цвинтар, обгороджений непривабливим, на жаль, бетонним парканом. Посередині височіє каплиця-усипальниця Скарбеків-Яблоновських – колишніх власників Бурштина, споруджена ще у 1813 р. Біля неї збереглось кілька найстаріших поховань. Привертають увагу скульптури хлопця у античній туніці та жінки у довгому хітоні. Обидві становлять надмогильний ансамбль графині фон Ріттерсфельд, що залишила цей світ у тому ж 1813 р.

Цвинтар є своєрідним вододілом між старим і новим Бурштином. Хоча від давнього міста мало що залишилось – майже все знищила Перша світова війна. Вцілів костел Пресвятої Трійці (1774 р.), що становив частину монастиря тринітаріїв, а ось келії не дійшли до нашого часу. Історія храму типова для Галичини – закриття більшовиками, спортзал, склад комбікормів, передача католицькій громаді, реставрація. Всередині є бароковий вівтар, кілька скульптур та фрагмент розпису, де монахи-тринітарії викупають християнських бранців з турецької неволі.

За кілька десятків метрів розташована квадратна площа, де колись був ринок. Зараз її оточують кілька напіваварійних споруд і один старий австрійський особняк. Можливо, він ще пам’ятає Франса Ксаверія Моцарта – сина знаменитого Амадея, який два роки жив у Бурштині та давав уроки музики донькам місцевого поміщика.

Дещо вглибині проглядається ще один храм – симпатична українська церква Воздвиження Чесного Хреста із стрімкою вежею-дзвіницею. Вважалось, що вона 1802 року, доки під час ремонту куполу не знайшли пляшку із запискою. В ній йшлося про те, що «храм збудував ясновельможний граф Ігнатій Скарбек, року 1824». Поруч серед розлогого дендропарку граф спорудив розкішний палац, що був дуже подібним на львівський театр його брата Станіслава Скарбека. Совіти розібрали його на цеглу для колгоспних споруд, вдалося врятувати лише один меблевий гарнітур, що нині в експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею.

Завершити знайомство з Бурштином пропоную у його центральному парку. Для цього треба повернутись до палацу культури енергетиків та попри пам’ятник Шевченку зайти на головну алею. Перетнувши теплий канал, алея виводить на пляж, де шезлонги чекають на відкриття купального сезону. Звідси відкривається чудовий краєвид на Бурштинське водосховище.

А ще саме на цій локації віднедавна туристи мають можливість спостерігати за птахами. Екскурсії від 3 до 5 годин проводять орнітологи Галицького національного природного парку, які надають спеціальне обладнання, щоб краще розгледіти птахів.

Фото: Степан Гой, Іван Бондарев, Андрій Бондаренко, risu.ua

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.