Невідома Коломия

Якщо ви подорожуєте залізницею, не поспішаючи виходьте з будівлі вокзалу – збудована 1866 року, коломийська залізниця вважається старішою навіть за ту, якою вихваляється Львів! Причина розбудови сполучення досить цікава – до згаданого року у місто привозили нафту на очищення возами. Звісно, таке транспортування було довгим і не надто вигідним, тож за роботу взялась віденська фірма Lindheim & Co, яка за сім місяців подарувала містянам залізницю. За понад сто років вигляд та функціонування первісної залізниці трохи видозмінилось, і згадати старі часи можна хіба завдяки листівкам: паротяг, який курсував вузькоколійкою, чмихав центром міста, містяни називали його радше “льокалькою”, обурюючись на галас та забрудення, які вона спричиняла у Коломиї.

Поруч із залізничним вокзалом та обабіч закинутих будівель заводу “Коломиясільмаш”, прихована за височеньким парканом, стоїть будівля колишньої фабрики Біскупських (вул. Січових Стрільців). Її засновник Любін Біскупський, литовець за походженням, вирішує збудувати маєток та розпочати бізнес у Коломиї. Він починає з механічної майстерні, а потім переходить до створення Фабрики машин і промислового обладнання. Вдалу та прибуткову справу після смерті батька у 1916 році перебрали його сини Кароль та Болеслав. Створивши акціонерне товариство «Фабрика машин та відливу заліза братів Біскупських», вони виготовляли агрегати до американських легкових автомобілів Ford та Chevrolet. Понад сімдесят років фабрика братів Біскупських перебувала у руках родини та розросталася на вулиці Ягеллонській, 121. Втім, вже у вересні 1939 року з вибухом Другої Світової війни та приходом до Коломиї совєтів її націоналізували, а родину Біскупських вивезли у Сибір.

Пройдіть трохи далі і зверніть не в напрямку центральної частини міста, а до протяжної вулиці Богдана Хмельницького – ця місцина пригадує, як за часів «бабці» Австрії у Коломию заїжджали всі імператори і їхня родина. Так, останній імператор Кароль Габсбург з дружиною Зітою облюбували собі тогочасну вулицю Євангелицьку. Як виявилося не лише вони – племінники найяснішого – Карл і Фердинанд – приїжджаючи до дядька в гості, не обмежувались родинними візитами і з радощами поринали у любовні пригоди. Хлопці зачастили до двох сестер, польських пані Емілії та Вільгельміни. Аби не привертати надмірної уваги від люду, і щоб бути подалі від всіляких непевних скандалів, Фердинанд і Карл просто біля дядькової вілли збудували для панянок Піскозуб дві вілли-близнючки. Якщо трохи заглибитись в історію, то можна дізнатись місцеву легенду: кажуть, що один з племінників імператора мав свататися до дівчини, а та – хитра штучка! – поставила умову, що будинок має бути не лише для неї, а й для її сестри. Зараз вілла імператора давно знесена, а памʼять про неї залишена хіба на старих фото, тоді ж як вілли двох сестер, зберігаючи імʼя на баштах, раді похизуватися красою для туристів і досі.

З вулиці Богдана Хмельницького легко звернути наліво і увірватися на іншу вуличку Симона Петлюри, де вигадливо перетинаючись, панують як радянські добудови, так і справді елегантні давнішні вілли. З іменами чи без, зі скрипучими флюгерами чи приховані за вʼюнким виноградом, всі вони виводять мандрівника до ще однієї памʼятки – контроверсійної для місцевої громади, та надцікавої для шанувальників історії євреїв міста.

Мова йде про кіркут – єврейський цвинтар (1783–1894 рр.). Опісля Другої світової війни совєти вирішили, що буде незле, якщо кладовище зрівняти із землею. Плити, забрані з кіркуту, розвезли по місту замість асфальту та бруківки, а у 1960-х роках на місці цвинтаря, на місці багаточисельних поховань євреїв-містян і кількох цадиків, школярів та вчителів вигнали садити парк. Сьогодні ж суперечки між містянами та єврейською громадою про те, чи залишати тут вільний для прогулянок всім парк, чи повертати до місця памʼять про тих, хто тут спочиває, тривають довго. Для приїжджих, кладовище без історій про триваючі непорозуміння залишається оповитим таємницями та темною романтикою і обовʼязковим до відвідин місцем.

Зачекайте “зеленого” світла на перехресті, перейдіть дорогу і прямуйте вулицею далі – завдяки кінорежисерці, сценаристці та продюсерці Олені Демʼяненко будівля, до якої ми йдемо разом з вами, отримала нове життя в сучасному кінематографі і “заробила” трохи слави. Мова йде про “Сокіл” – колишній осередок місцевого польського спортивного товариства, який у “Гуцулці Ксені” перетворили на відпуцовану і красиву будівлю начебто ворохтянського залізничного вокзалу.

Загалом в Україні історія “Соколів” давня. Наприкінці 1800-х у Львові Клеменс Жукотинський і Людвік Гогенталь вирішили взяти приклад з чехів і створити польську спортивну організацію. Згодом ініціативу почали перебирати й інші містечка – в тому числі змагальний дух добрався і до Коломиї. Коли стало зрозуміло, що бажаючих займатись спортом чимало, на околицях центральної частини Коломиї вирішили збудувати для “соколів” дім. За проект взялися Луціан Бекер і Діонісій Кшичковський, відомі у Коломиї майстри своєї справи.

Будинок у закопанському стилі (з відголосками гуцульських та швейцарських мотивів) з чотирикутною вежею, кольоровою черепицею та прикрасами у вигляді декоративної керамічної плитки, виконаної місцевим митцем Валеріаном Крицінським, звели до кінця 1895 року.

Тут була розташована чимала гімнастична зала, а поруч з “Соколом” збудували кілька спортивних майданчиків. Свого часу тут містилася старшинська школа УГА, міський будинок культури, дім офіцерів, молодіжний центр та ще донедавна приміщення займала ГО “Ветерани України”. Ще кілька років тому вигляд “Сокола” воістину міг відлякати, але з новими мешканцями – малою філармонією та частими виставками і заходами, двері колишнього польського товариства відкриті для відвідувачів чи не щодня. Будете йти повз, не посоромтесь завітати.

Прохолодна, завдяки високим “польським” будинкам, та красива з костелом святого Ігнатія Лойоли віддалік, вулиця Івана Франка неначе переносить у давнішній світ кожного, хто ступить на її бруківку. Не поспішайте проминати єзуїтський костел, хоча я, навмисно його у розповіді омину: позаду місця зустрічі римсько-католицьких парафіян одночасно з побудовою самого костелу, тривало й будівництво резиденції отців-єзуїтів.

Ті подорожні, які приходять на вулицю Івана Франка, аби побачити храм, можуть і не здогадуватися, що позаду величавіє розкішна будівля. Так, резиденція в дещо зміненому вигляді (за понад сто років “життя”) без первісного герба та з прибудовою, яка слугувала господарським приміщенням в радянські часи спершу для пологового відділення, а потім і для дермато-венерологічного диспансеру, все ще триває. В спокійніші часи її доля в останні роки була невизначеною і “розривалась” між ідеями зробити тут культурний простір чи передати у господарювання римо-католицькій громаді, втім зараз у колишній резиденції отців-єзуїтів оселилися тимчасово переміщені особи.

Будівлі шкіл рідко потрапляють у путівники чи план візиту міста випадкових туристів. Але як можна оминути красу, яка розташована біля костелу? Колишня польська приватна гімназія сестер-урсулянок зараз ось уже тридцять років відома як ліцей імені Михайла Грушевського. Будівля з червоної цегли незмінно притягує погляд та викликає чимало балачок як учнів та викладачів закладу, так і тих, хто не може оминути величну школу, проходячи повз.

У 1897 році будівлю, яку звели неподалік від римо-католицького костелу святого Ігнатія Лойоли, вирішили передати сестрам-урсулянкам. Християнська гміна та керівництво Ощадної каси написали листа у Тарнув з проханням перебрати керівництво закладом сестрами. Вони погодилися і вже 2 серпня 1899 року до міста прибуло дев’ять урсулянок, щоб восени, у вересні, почати навчання для місцевих дівчат.

Еклектичний будинок, створений на межі поєднання неоромантизму і неоготики, був дивовижею навіть для такого елегантного та вишуканого міста як Коломия. Тут були розташовані великі, світлі шкільні класи, чимала гімнастична зала, публічна каплиця для релігійних відправ. Ззовні будинок прикрашає статуя святої Марії. Оскільки сестри належали до закритого ордену, вони намагалися не виходити на публіку: для відвідин костелу святого Ігнація Лойоли вони використовували підземні ходи, понищені під час Другої Світової війни. До 1939 року у коломийській приватній гімназії сестри-урсулянки мешкали, навчали дівчат, займалися благодійністю та допомагали місцевому ордену єзуїтів. Втім, з початком Другої світової війни навчання призупинилося: у закладі в ті буремні часи був шпиталь, з 1957 року тут розташовувалася школа-інтернат, а от ліцей, який відомий нам у сучасному вигляді, повернувся у ці стіни вже за часів незалежності.

Кілька кроків далі, і з-поза густих крон дерев мандрівника зустрічає будівля, яку місцеві здебільшого памʼятають за її “радянських часів” призначенням – райветлікарня. Прикрашена сецесійними квітами, з казковою верандою позаду у садку, вона ж може розповісти значно цікавіші часи – зокрема як у 1917 році тут, в гостях на віллі подружжя Юзефа та Юзефи Хані, перебував найясніший цісар Кароль.

Румун, але грек за походженням, Юзеф Ханя навчався у Львові, де на початку минулого століття успішно здобуває ступінь доктора медицини. Лікарською практикою він не обмежується, і вирішує податись у фізики. “Перекваліфікація” Хані відбулася так успішно, що він винаходить пристрій світлової регенерації голосу та запатентовує його у Європі. Згодом Ханя перебирається до Відня, щоб вивчати патологічну анатомію. Тут він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Юзефою, і пара спершу переїжджає до Чернівців, де Юзеф йде на військову службу, а коли полк переводять до Коломиї, то батьки Юзефа купують синові та невістці дім на вулиці Крашевського (теперішня вул. Івана Франка).

Розкішний будинок, який неможливо оминути і залишитись байдужим до його краси, для пари слугував і родинним маєтком, де вони виховували двох дітей, і рентгенологічним кабінетом для Юзефа Хані, який довший час був лікарем у полку. Саме служба звела Ханю з цісарем – як молодий офіцер Кароль прибув до міста у 1912 році, і до початку Першої світової, він часто гостив у родині свого товариша Хані.

Родинним гніздечком будинок для подружжя Хані був недовго – в 1927 році Юзеф вирішує розлучитися з дружиною, щоб одружитися на пані з відомої місцевої родини Турянських. З новою дружиною він виїздить до Львова, тоді як Юзефа, відправивши дітей на навчання у Європу, осідає в Коломиї і до початку Другої світової війни сама веде у будинку на вулиці Івана Франка лікарську практику, покинувши маєток лиш з початком воєнних дій.

Насичені історіями з околиць центральної Коломиї, зробимо невелике коло межами міста і зазирнемо на бічну затишну вулицю Українську. Буквально на її початку, за химерним плетивом гілок дерев та кущів, розташована збережена таємнича вілла Порай, про яку рідко знає навіть місцевий. Збудована 1909 року навіть з недбалим ставленням до фасаду (мешканці з тилу більш охайні і відповідальні), вілла Порай зберігає залишки колишньої величі. Тут вам і акуратна черепиця, викладена на даху вигадливим візерунком, неоромантичні флюгери, кріплення від Матері Божої, яка роками споглядала на сади, непримітна табличка, на якій вже не розгледіти стару назву вулиці і номер дому.

Щоб не проґавити віллу, завітайте з кимось з місцевих, або ж спробуйте пригледітись через віття дерев – найкраще ця затія вам вдасться ранньої осені, і навіть якщо вам лінь завертати з центральних вуличок, повірте на слово – краса Пораю того дуже варта!

Колишня гончарна школа – точка на мапі, куди, мабуть, вам доведеться далі всього йти. Виходимо на вулицю Олекси Довбуша і прямуємо вулицею Тараса Шевченка вниз. Тоді попри місцеве джерело «Кляштор», яке витікає з-під церкви святого Михаїла, виходимо до вулиці Миколи Верещинського. Власне тут розташована одна з найкрасивіших будівель у місті – колишня гончарна школа, а зараз це поділений на квартири житловий дім.

Історія будівлі та її “мешканців” давня: у 1877 році Міністерство торгівлі Австро-Угорщини пропонує очолити гончарну школу молодому художнику, 28-річному Валеріану Крицінському. Той, навчаючись у Парижі, Кракові, Відні, пропозицію відкидає, але не через марнославство – гончарна школа на той час має директора, а Крицінський вирішує завершити студії з образотворчого мистецтва.

До Коломиї Крицінський повертається 1880 року і навіть поспішає розвинути педагогічну кар‘єру, але що гончарна школа, в яку його кликали, має недобру славу через директора Грегора Бехера, то Крицінський домагається її реорганізації і в принципі відкриття з чистого листка.

8 травня 1886 року Валеріана Крицінського призначають директором гончарної школи. Для школи та міста це стає бажаним поворотом: Крицінський запроваджує в школі кахлярство, проектує різноманітні печі, вчить робити масу та поливи для кахель, вводить новий екстер’єрний архітектурний декор, який отримав назву «архітектурна поліхромія». Учні у школі Крицінського вручну виготовляють дахівки, дренажні труби, вчаться позолоти на глині і роблять побутовий посуд.

Поспішаємо далі!

Одна з трьох коломийських синагог зараз – це всього лише стіни, збережені на вулиці Якова Оренштайна. Через розбиті вікна Озіпольської синагоги можна позазирати в колишню божницю, а потім і інкубатор, через відсутній практично дах – глянути на небо. Хоча для містян тема єврейської історії міста доволі складна, саме за цією синагогою розташований виділений для євреїв Коломиї у 1569 році цвинтар. Тут поховано шість цадиків (єврейських святих), і якщо згадати про Умань, де розташоване поховання всього лише одного, одразу зрозуміло, який потенціал як паломницької святині, втрачає Коломия.

Намагаючись оминати “попсові” місця Коломиї, так чи інакше хочеться надати голосу костелу Небовзяття Пресвятої Діви Марії, відомого тепер як «дитяча» церква або церква святого Йосафата  (вулиця Гетьмана Івана Мазепи, 2).

Чому ж я не обділю увагою саме цей костел? Та хоча б тому, що історія його почалася хіба що на століття пізніше, ніж власне історія Коломиї. Перші згадки про парафію та дерев’яний костел, який слугував для богослужінь датуються 1353 роком. У 1762–1772 роках містяни, прагнучи отримати для римо-католицької парафії поважний храм, запросили для проекту відомого німецького архітектора Бернарда Меретина, який вже встиг відзначитися роботою над собором святого Юра у Львові, костелу у Годовиці, Городенці, Гвіздці та над іншими видатними будівлями. Гроші на роботу видав отець Щепан Мікульскі. Підготовка проекту та самі роботи тривали довго і велися неспішно – 1775 року костел Небовзяття Діви Марії освятили і відкрили для вірян.

Після приходу до Коломиї радянської влади костел – цілком очікувано – зачинили і використовували спершу як спортивний зал, а після перебудови у 1964-му році – як торговий центр «Дитячий світ» («Каштан»). Після проголошення незалежності України будівлю вдалося повернути до первісного призначення.

Виходячи на проспект Чорновола, запрошую попрямувати до будівлі, первісну історію якої пригадує мало хто: будинок колишнього фотоательє “Мариля”. Так, до початку двох війн у Коломиї існувало безліч фотоательє, завдяки роботі яких нині маємо чимало світлин старого міста та його мешканців. Окрім відомого на Галичині Александра Кіблера, який був придворним фотографом австрійського імператора, у Коломиї були фотостудії Юліуша Дуткевича, Євгеніуша Юркевича, Адольфа Мюллера.

Втім, майже у первісному вигляді вдалося зберегтися до нині фотоательє “Мариля”, яке відкрив Владислав Дрожджевич – учень художника Яна Матейки, відомий фотограф та спортовець, член львівського товариства “Сокіл”. Будівля, за винятком елегантної скляної вітрини, яка не перетривала час, – “цукерковий” будиночок у західноєвропейському архітектурному стилі “фахверк” розташований обабіч старої пошти на початку вулиці В’ячеслава Чорновола (стара назва – вулиця Ягеллонська). Зараз у фотоательє “Мариля” розташована книгарня.

Милуючись “Марилею”, не полінуйтесь перевести погляд ліворуч – будинок поштового уряду, збудований на зламі ХІХ і ХХ століть, еклектичний та делікатний притягує погляди містян багато чому завдяки керамічним кахлям – окрасі, виготовленій у Коломийській гончарній школі.  Цікаво, що зазвичай митці гончарної школи надавали перевагу фляндруванню та рослинним композиціям, але для оздоблення цього будинку спробували свої сили у геометричних елементах.

З вулиці В'ячеслава Чорновола туристів так і тягне звернути у прохолоду бульвару Лесі Українки – повернемо сюди і ми. Одразу на початку бульвару розташований колись родинний маєток купця Соломона Марамороша. Єврей за походженням, Соломон вдало збагатився на торгівлі рибою, що дозволило йому зібрати кошти для побудови будинку на колишній вулиці Францішка Юзефа (приглядіться, впевнена, що ви побачите монограму Соломона – SM).

Нащадки Марамороша згадують, що Соломон був дуже скупим і іноді це ледь не коштувало йому доброго імені, якщо не життя. Так, коли Соломон з дружиною відвідував з вакаціями Баден, у гості до Коломиї приїхав вже згадуваний нами цісар. Вибір для вілли на нетривалий візит впав на маєток Марамороша, і щоб запитати у власника дозволу, до Бадену надіслали телеграму.

Соломон такої честі не оцінив, і відповів негайно та категоричним тоном – про поселення у його домі цісаря і бути не може мови! На щастя Марамороша, таку відповідь не сприйняли як образу, і цісар в результаті замешкав на теперішній вулиці Богдана Хмельницького. У будинку ж Соломона Марамороша зараз розташована міська бібліотека № 1 для дорослих.

Парк імені Кирила Трильовського, залежно з якого боку до нього зайти, може розповісти як про статую Леніна, знесену та замінену на камʼяну родину оленів, про колишній кінотеатр “Комсомолець”, від якого після пожежі залишились понівечені стіни, але найцікавіша його памʼятка ховається ще трохи вглиб – і це оранжереї.

На початку ХІХ століття нинішній парк був околицею Коломиї і тут шумів справжній дубово-буковий ліс. 1815 року магістрат вирішив щось з тими хащами робити, тим більше що місто розросталось незгірш дерев. Вже зовсім скоро ліс прорідили і перетворили на охайний парк, який за наступні 60 років перетривав не одну реконструкцію. Стараннями того ж магістрату з Азії сюди завезли екзотичне гінкго, з Північної Америки – сріблясті клени, балканські липи, амурський дуб, чорний горіх, магнолію падуболисту, тис ягідний і веймутову сосну, яка, кажуть, досі зберігає незагойні воєнні рани.

Робота велася на совість – 1880 року оцінити працю магістрату та глянути на господарсько-промислову виставку приїхав цісар Франц Йосиф І. До 1939 року головним садівничим був Федір Білейчук, який разом з двадцятьма (!) працівниками підтримував парк і доглядав за оранжереями. Втім, після війни квітуча оаза занепала. Зараз будинок головного садівничого тримають хіба що такі-сякі стіни і кореневища дерев, які, без міцної руки господаря, помалу пролазять у свій колись красивий дім.

Якщо вийти до вулиці Гетьмана Івана Мазепи, то погляд приверне монументальна будівля колись білосніжного кольору, Дім молитви, який за собою ховає вхід до великого і вражаючого своїми памʼятками римо-католицького кладовища. Через головні ворота, прикрашені польським гербом, зайти сюди зась – потрібно обійти паркан праворуч, і попри багатоквартирні будинки постаратись не проґавити пролом у цегляному мурі. Тільки так зараз можна потрапити у звичайні дні на памʼятку, яка з легкістю могла б позмагатися красою з львівським Личаківським кладовищем.

Допоки ви шукаєте входу, я розповім історію місця. Так, наприкінці XVIII століття коломийська влада віддала місцевій польській громаді майже шість гектарів землі поблизу центральної частини міста для організації поховань. Зараз вже недіючий римсько-католицький цвинтар у Коломиї називають польським некрополем Покуття. На цвинтарі розташовано кілька сотень гробівців та могил представників різних національностей і вірувань, тут спочивають представники найвідоміших польських родин, зокрема увагу притягує розташований одразу за головним входом на цвинтар гробівець родини Піскозубів.

Тут також можна віднайти могилу Вацлава Якуба Єзьорка – художника, який був автором розписів у єзуїтському костелі та костелі євангелістів (вул. Симона Петлюри, 63) у Коломиї, а також у Кутах і безлічі приватних каплиць. Саме у Коломиї на римсько-католицькому цвинтарі похований Любін Біскупський – засновник спершу механічної майстерні, а потім і Фабрики машин і промислового обладнання.

Найбільший пам’ятник римсько-католицького цвинтаря в Коломиї – це гробівець, споруджений в пам’ять ІІ бригади легіонів командира Юзефа Галлера, відомої також як «Залізна» або «Карпатська» бригада. Польські легіонери прославилися у боях з російською армією на Буковині у 1915–1916 рр. і містяни вшанували військових монументом з піднятим над ним орлом у 1922 році.

Втім, навіть не знаючи нічого про тих, хто спочиває в оточенні густих заростей дерев, гуляти цвинтарем і залишитись байдужим до його краси, неможливо. Різноманітні памʼятні стели та вишукані гробівці, крихітні памʼятники зі зворушливими віршами батьків до своїх покійних дітей, стримані у своїй класичній простоті хрести та геть вигадливі фігури, якими прикрашені могили тих, хто мешкав у Коломиї, і тут знайшов свій вічний сон прогулянка покутським некрополем може зайняти у вас не одну годину, тому приготуйтесь до неї і заздалегідь налаштуйтесь не поспішати. Це наше останнє місце прогулянки містом, і після активних маршрутів памʼятками тут я пропоную вам спокійно всі враження від міста зберегти.

Якщо ж Коломиї вам мало, то не зупиняймося: заледве двадцять хвилин автівкою дорогою Р-24 повз кукурудзяні та соняшникові поля, і раптово ви вискакуєте на гору, з якої отримуєте чудовий краєвид – так, ви не помилилися, ми приїхали милуватися памʼятками Гвіздця.

На сотню років молодше за Коломию, це селище, здається, незаслужено оминають увагою, коли поспішають у сусідню Городенку. З чого ж почалась його історія? Перша згадка про Гвіздець – 1373 рік, коли князь Владислав Опольський певно що за якісь заслуги передав право власності на село Ходку Лоєвічу. В документах село носило назву Gozdzecz – Ґожджєчь. Неважко вгадати, про яке, зрештою, йде мова. Десь у XVI столітті Гвіздець переходить до родини Бучацьких гербу Абданк, а потім і до тих, про кого мова піде пізніше – Пузин. Цікаво, що спершу Гвіздець належав до Потоцьких, але так як Софія Потоцька, яка була яблунівською старостою, вийшла заміж за Михайла Пузину, то на наступні двісті років село буде знане під цим родовим імʼям.

Селище Гвіздець відчутно постраждало під час Другої світової війни, і мені, як любительці старих памʼяток архітектури, це боляче усвідомлювати якраз із архітектурних втрат. Колишню окрасу Гвіздця – стару синагогу з неймовірними розписами зараз можна побачити у реконструкції у музеї історії польських євреїв у Варшаві, тоді ж як у селищі рідкісний мешканець згадає та правильно покаже місце, де стояла синагога. Зараз на її місці закинутий недоладний будинок і на мій превеликий жаль – жодного означення місця чи спомину про те, що колись більше половини населення Гвіздця становили євреї.

Гуляти під час війни у країні досить складно – принаймні у таких маленьких селищах. Тому, щоб вберегти себе від нервів через сутички з підозріливими місцевими, одразу заїхавши у Гвіздець, милуйтеся збереженими австрійськими віллами – їх на головній дорозі залишилось дві. 

Пофарбована в морквяно-червоний колір, перша вілла мало що розповідає подорожнім про себе. Так, якщо дослідити старі знимки у мережі, то можна довідатися хіба рік побудови – 1904, і те, що колись вілла гордо носила ймення “Willa Sumoroków”. Мешканці Гвіздця (якщо хтось таки згадає), невпевнено кажуть, що тут жила “пані Майорова”. Візьмемо на віру, а поки що йдемо далі, до школи. “Посестра” вілли, школа, колись була збудована з такої ж нетинькованої цегли, втім, кілька років тому красиву будівлю вирішили обліпити пінопластом та перемалювати у рожевий. На щастя, елементи декору, які вирізняють цю будівлю з-поміж інших на вулиці, залишили. Але шанувальникам архітектури цих двох вілл напевно буде мало. 

Трохи далі від центру міста розташована церква Різдва Пресвятої Богородиці з копією ікони Ченстоховської Божої матері. Храм незаслужено позбавлений уваги туристів, але зрештою, нічого в цьому дивного: церква, яка колись була розташована в центрі селища, з тих чи інших причин була перенесена трохи вглиб. Історія її давня і тягнеться з 1800-х років. Майже на тридцять років – з 1961 року храм був зачинений для віруючих та богослужінь – радянська влада огородила церкву і її вдалося відкрити лише у 1989-му. 

На цьому з церковними памʼятками не прощаємося і йдемо до святині, яка незмінно притягує увагу туристів, але при цьому рік за роком залишається у жалюгідному стані – костелу святого Антонія та монастиря бернардинців.

У 1710 році в Гвіздці відновлюють римо-католицьку парафію, якій конче треба офіційне місце перебування та для молитов. Місцевий князь Михайло Пузина стає фундатором майбутнього костелу. Йому дозволяють заснувати тут кляштор отців-бернардинів, а згодом Пузина повідомляє, що власним коштом побудує і костел, і монастир, і монастирську бібліотеку.

Сказано – зроблено: деревʼяний кляштор постав дуже скоро, але й надійністю не відзначався, оскільки вже у 1728 році він страждає від пожежі, і через кілька років розпочинається більш серйозне будівництво камʼяного костелу. Його ми бачимо у Гвіздці і досі. Барокова споруда костелу вражає, і хоча головний вхід до костелу закритий, на територію легко потрапити через частково зруйновані ворота, якими зараз, вочевидь, забігають до розташованої збоку прибудови до костелу, учні мистецької школи.

Костел святого Антонія – ще одне спільне “дітище” Бернарда Меретина та Іоана Георга Пінзеля, хоча через понищення під час війни архівів, не всі історики беруться стверджувати це точно. Але риси, які можна спостерегти і у городенківському костелі зачаття непорочної Діви Марії, присутні.

Не поспішайте обмежуватися кількома фото, зупиніться біля костелу (на жаль, він вже чимало років не приймає відвідувачів) і помилуйтеся фасадом: прикрашений двома триярусними баштами, він захоплює подих довершеністю та філігранністю роботи: парафіян костел святого Антонія зустрічає масивним входом – подвійними колонами, які дають відвідувачу відчуття захищеності перед наступною зустріччю з Богом. Клямка зачинена – всередині костел у понищеному стані, і якщо ще кілька років тому його відчиняли для рідкісних фотосесій молодят, то зараз, схоже, сюди ніхто не забігає. Для мандрівника це прикро – з усієї давнішньої краси Гвіздця лише костел зберігає свою велич, височіючи над довколишніми хатинками, і привертаючи увагу баштами з усіх кутків села.

Надбрамна дзвіниця тримає оборону з 1723 року і навіть “дотримує” мури старих парканів. Як і костел, входи до дзвіниці замкнені на колодки, але це не заважає зазирнути і побачити круті завихрені сходи, якими колись напевно що підіймались, аби сповістити дзвонами ту чи іншу новину.

Неможливо оминути увагою ще одну збережену памʼятку біля костелу – колону, яку увінчує статуя святого Яна з Дуклі. Святий, повернутий обличчям до кожного, хто заходить через головну браму, молитовно розводить руки до неба, що надзвичайно гарно контрастує із баштами костелу.

Навколо костелу та колишніх келій монастиря зараз розкинувся яблуневий сад. Хто б не садив фруктові дерева, має почуття смаку: яблуньки виросли та плодоносять, але завдяки невисокості, вони ніколи не перекреслять красу костелу і не завадять відвідувачам ним милуватися. Якщо вдасться завітати до Гвіздця у прохолодну осінню чи зимову пору, спробуйте відшукати і старий став – влітку зарослі трав чи не по шию, не сприяють відвідинам спраглих до історії шукачів.

Для відвідин Коломиї мало виділити одного дня. Насправді, це містечко, яке потребує часу, аби його засмакувати. 

Так, вибагливих мандрівників, які очікують з перших кроків містом побачити вишуканість та колорит покутської столиці, ніде правди діти, може відлякати галасливий та розцяцькований вивісками автовокзал, надміру тихий залізничний, який чимало відвідувачів просто проминає, не замислюючись над історією та його спокійною красою. 

Втім, якщо вдало прокласти маршрут (а я впевнена, що нам це вдалося!), і відвідати поруч з непопсовими та нерозпещеними увагою туристів “обовʼязкові” місця, тут можна провести насичений вікенд, а ще краще – цілісінький тиждень. Завітайте в гості до племінників цісаря (чи то пак їхніх кобіт), спробуйте розшифрувати написи на старих мацевах, придивіться до кахликів, якими облицьовано вежу “Сокола”, знайдіть резиденцію отців-єзуїтів і, звісно ж, не забудьте про віллу Порай. Окиньте оком велетенську площу поховання цадиків чи завітайте до некрополю Покуття, зробіть обовʼязкову знимку біля фотоательє “Мариля”, і не зважаючи на негостинність та прикрість первісного власника, зайдіть у розкішний підʼїзд колишнього маєтку Марамороша. Спробуйте уявити, якими були оранжереї цісаря, які ружі тут цвіли і якщо пройшли усі запропоновані містом квести, побажайте собі залишитись у Коломиї трохи більше, ніж на один вікенд – навіть з нашим путівником, який відкриває мандрівнику чимало нетуристичних і іноді невідомих для мешканця міста таємниць, маючи у запасі більше часу ви можете ще багато цікавинок віднайти!

Фото: Олена Юрійчук, Максим Рітус, kolomija.com.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.