Незвідана туристична Рожнятівщина

Знайомство з регіоном варто почати із колишнього райцентру. Від Франківська до Рожнятова лише 54 км. Більша частина дороги проходить нещодавно відремонтованою трасою Н 10 «Стрий-Мамалига» і лише кілька останніх кілометрів доведеться їхати територіальним шляхом Т 0902.

Сьогодні Рожнятів навіть не місто – селище міського типу, що ледве налічує чотири тисячі мешканців. Точної дати його заснування не знає ніхто – у джерелах розпливчато пишуть про ХІІІ століття. Щоправда, тоді це було Старе Село, а перша згадка про Рожнятів датована 1411 роком. Топонім пояснюють по різному: або тут селились «ріжні», тобто різні люди, або відбулася «ріжня»  – різанина з татарами.

З архітектурними шедеврами там не густо. Із пам’ятками історії також. Вікіпедія пише, що Рожнятів буде цікавий для туристів своїми… цвинтарами! Їх там є два – старий і новий, де покояться різні громадські діячі, невідомі широкому загалу.

Серед видатних уродженців Рожнятова також немає зірок першої величини. Тут побачили світ адвокат Роман Курбас – дядько відомого театрального режисера, поет і композитор Роман Мирович, письменниця Ірина Левинська. Впевнений, що більшості читачів ці прізвища нічого не говорять.

У центрі селища стоїть греко-католицька дерев’яна церква Різдва Христового.  Вона зведена у 1900 році на місці більш давнього храму. У двотисячних громада зробила євроремонт та оббила стіни пластиковою вагонкою, через що будівля набула схожості з сільським мінімаркетом. На щастя, люди схаменулись і нещодавно повернули церкві автентичний вид.

Також тут є невеличкий краєзнавчий музей «Бойківщина», відкритий у 2004 році. В його експозиції понад 400 експонатів, що знайомлять із повсякденним життям бойків – автохтонного населення Північних Карпат.

Але є в Рожнятові один об’єкт, заради якого сюди обов’язково треба заїхати. Подібними родзинками може похвалитись далеко не кожне містечко, а всього в Україні їх налічується трохи більше сотні. Мова йде про рожнятівский замок. Його історія оповита таємницями і ще чекає допитливого дослідника. Джерела називають різні дати закладання – від ХІІІ до ХVIII століття. Більшість краєзнавців заслугу будівництва замку приписує шляхетському роду Скарбеків, але вони стали власниками Рожнятова лише у ХVIII столітті. Між тим відомо, що замок точно існував раніше, адже у 1648 році його здобули селяни під час повстання Хмельницького. Через два роки козаки взагалі спалили замок, але шляхта його швидко відбудувала і твердиня згадується у наказі гетьмана Яна Собеського від 1672 року.

Скоріш за все, граф Рафал Людвиг Скарбек просто переробив замок на палац. ХVIII століття було більш-менш спокійним, татарські наїзди та селянські повстання Галичину більше не турбували, тож шляхта почала облаштовуватись з комфортом. Мешкати у оборонній споруді задоволення не з приємних, тому замок капітально перебудували. Як він виглядав, можна побачити на старовинних світлинах і акварелях. Це була двоповерхова споруда із високою шпильчастою вежею. Навколо був розлогий парк, що спускався до нині неіснуючого ставу.

В наступному столітті у замку-палаці містились повітовий суд і поліція. Сьогодні мало що змінилось – оборонну споруду займає райвідділ поліції. Вежі вже немає, але збереглися готичні стрільчасті вікна, кам’яні колони, фундаменти кам’яного оборонного муру. Сфотографувати замок – ціла проблема. Він густо обсаджений деревами та обнесений огидним бетонним парканом. Натомість працівники поліції звикли до туристів і на людей з фотоапаратами реагують спокійно.

За 18 кілометрів від Рожнятова є селище Перегінське. За кількістю населення воно набагато перевершує райцентр, адже має понад 12 тисяч мешканців. Перегінське має статус гірської території і розташований на березі Лімниці – однієї з найчистіших річок України. Назва пов’язана із народними переказами, що спираються на історичні факти. У 1241 році татаро-монголи під проводом хана Батия здійснили похід до Європи, захопивши багато полонених. Довгі колони бранців переганяли з Закарпаття і при переході через бурхливу Лімницю вони мусили затримуватись. Відтак, топонім походить від слова «переганяти». Між іншим, перша згадка про Перегінське фігурує в документах у 1292 році, що не так вже далеко від часів Батиєвого вторгнення.

Є й більш прозаїчна версія. Лімниця, як і всі гірські річки, часто змінює русло, підтоплюючи при цьому береги. Через те, що ріка «переганяла» з місця на місце селян, які селились поруч, місцевість охрестили Перегінськом.

Із видатними уродженцями справи тут йдуть значно краще ніж у Рожнятові. Із Перегінським пов’язано багато відомих людей, причому у прямому сенсі слова. Тут народилась Марта Шпак – співачка і заслужена артистка України, Володимир Ковальчук – заслужений юрист України, працював Микола Пилипюк – заслужений геофізик України.

Крім людей, селище може похвалитись кількома цікавими архітектурними пам’ятками. Наприклад великою п’ятиверхою церквою Зіслання Святого Духа, зведеною у 1894 році. На жаль, вона спотворена сучасним ремонтом із надмірним використанням сайдингу.

За кілька кварталів від неї стоїть церква Різдва Пресвятої Богородиці. На відміну від багатьох дерев’яних церков, зведених невідомими зодчими, ця має свого архітектора – Василя Нагірного. Він мав ціле архітектурне бюро, яке розробило проект храму для далекого гірського селища, який був реалізований у 1884 році.

А ще Перегінське має ратушу. Із традиційною вежею з годинником. Її наявність свідчить, що колись поселення було містечком. Саме слово «ратуша» походить від німецького словосполучення «Rathaus», тобто будинок ради. Колись в цьому будинку засідав магістрат, тобто міська управа, яка збирала податки, пиляла бюджет та займались іншими питаннями самоврядування. Про ратушу в Інтернеті інформації обмаль. Максимум, що вдалося знайти – споруда кінця ХІХ століття. Хоча це й так зрозуміло – за міжвоєнної Польщі у архітектурі панував функціоналізм, а совіти будували похмурі бетонні коробки.

Але і це ще не все! За ратушею є… замок! Записуйте адресу – вулиця Шкільна, 8. Його поява є заслугою львівського єпископа Гедеона Балабана, який на початку XVII століття розпорядився збудувати у Перегінському оборонний двір. Помер єпископ у 1607 році, тобто приблизний час спорудження встановити можна.

Коли приходиш за вказаною адресою, починаєш озиратися навколо і питати місцевих – а де замок?  Річ у тім, що він аж ніяк не нагадує потужні твердині середньовіччя чи навіть свого рожнятівського сусіда. Перегінський замок Балабана – це довга одноповерхова хата із двома невеличкими вежечками по боках. Не мазанка, звичайно, але подібними «замками» у кожному селі хоч греблю гати. Втім, історики стверджують, що це дійсно оборонна споруда, до того ж, колись по периметру її оточував потужний частокіл. Облогу регулярної армії вона, звісно, витримати б не змогла, а ось гультяйську ватагу чи приватний загін сусіднього шляхтича – запросто.

До Перегінського впритул примикає село Небилів, яке ніяк не оминеш, бо воно лежить на автошляху Т 0902. Туди варто заїхати, адже село має цікавий пам’ятник. Загалом, асортимент сільських пам’ятників невеликий – бюст Шевченку, Стрілецька могила, капличка Діви Марії. А ось у центрі Небилова стоїть пам’ятний знак 100-річчя початку української еміграції до Канади.

У кінці ХІХ століття Галичина переживала демографічний бум. У селянських родинах народжувалось багато дітей (щоправда, не всі виживали), тож землі всім не вистачало. У 1891 році уродженець Небилова Іван Пилипів та його товариш з сусідньої Слободи Небилівської Василь Ілиняк сіли на корабель «Орегон» та прибули до канадського порту Квебек. Землі в Новому Світі було багато, влада всіляко сприяла трудовій еміграції. Незабаром хлопці перетягнули до Канади свої родини, за ними потягнулись односельці, які заснували перше українське поселення біля міста Едмонтон у провінції Альберта.

7 вересня 1991 року в Небилові із помпою відзначили сторіччя початку еміграції. На святі були присутні делегації з Канади, США, Бразилії, де існують великі українські діаспори. Тоді ж встановили пам’ятник із портретами першопрохідців та барельєфом бойка, що прощається із Батьківщиною.

Потім ще дев’ять кілометрів поганої дороги углиб Карпат і буде село Ясень. Воно могло залишитись одним з багатьох глухих гірських сіл, якби там не народилась видатна постать української культури. 2 вересня 1811 року в родині місцевого пароха прийшов на світ Іван Вагилевич. Пізніше він закінчив Станиславівську гімназію, Львівську духовну семінарію, висвятився на священика. Разом із Маркіяном Шашкевичем та Яковом Головацьким створив галицький літературний гурток «Руська Трійця». Вони ходили «в народ», збирали українські пісні, оповіді, приказки. У 1837 році хлопці надрукували літературний альманах «Русалка Дністровая». До цього в Галичині видавали багато книжок польською, німецькою, церковно-слов’янською, єврейською, навіть вірменською мовами. Але «Русалка» була першою книгою на живій українській мові, якою спілкувалось корінне населення краю. Через це «Руську Трійцю» називають будителями української самосвідомості та засновниками західноукраїнської літератури.

У Ясені про славетного земляка пам’ятають. У 1937-му, з нагоди 100-літнього ювілею виходу «Русалки Дністрової» громада поставила в селі пам’ятник – на кам’яній брилі великий хрест та розкрита книга із уривком вірша Вагилевича:

«Із русина щирой груди

В нобратимий летить край.

Побратимі де суть люди.

Поза Волгу, за Дунай».

Совіти той хрест збили. Пізніше, після кількох реконструкцій, зверху встановили вертикальну плиту із барельєфним зображенням поета.

Поруч діє літературно-меморіальний музей Івана Вагилевича, відкритий у 1995 році. Цікаво, що він розташований у будинку, що колись належав родині поета. У п’яти кімнатах зібрано біля тисячі експонатів, які розповідають про нелегкий, але насичений подіями життєвий шлях Вагилевича. Як писала краєзнавець Ольга Лобарчук, «він був найактивнішим з-поміж «трійці» збирачем і знавцем фольклору, покорителем і дослідником жіночих сердець».

Найдавнішим пам’ятником Ясеня є старий залізний хрест. На ньому читається напис: «В пам’ять святої тверезості. 1874». За легендою, колись тут стояла єврейська корчма. Місцеві чоловіки на життя заробляли важкою працею лісорубів і після насиченого трудового дня любили пропустити пару келішків оковитої. Власник розпивочної настільки вдало організував бізнес, що нерідко лісоруби просаджували там всю зарплату. Їхні жінки терпіли-терпіли, а потім спалили корчму, поставивши на згарищі хрест.

Ось такий у нас вийшов вікенд. А природні цікавинки Рожнятівщини – то тема для окремої розповіді. До речі, про відпочинок на природі. На шляху до Рожнятова, минувши Брошнів-Осаду, можна зупинитися у рекреаційній зоні «Конвалія» (GPS координати: 48.9838890 24.1605560).

Фото: Іван Бондарев, Olek Shkil.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.