Мої перші асоціації з Галичем були далеко не історичні. Коли улітку ми з батьками вирушали зі Львова на відпочинок у гори і потяг минав станцію Галич, я оживлялася: о, вже від’їхали далеко від дому і тепер нарешті почнеться пригода! Перші книжки про історію нашого краю, які потрапили мені до рук ще в радянські часи, і старий фільм «Данило Галицький» сформували у моїй уяві образ такого собі героїчно-романтично-лицарського Галича. Справжній Галич відкрився мені щойно тепер, під час моєї нової мандрівки Франківським Опіллям. Цього разу – у супроводі Андрія Стасюка, вченого секретаря Національного заповідника «Давній Галич» і винятково цікавого оповідача.
Мандрівку Галичем раджу починати від макета середньовічного міста на території храму Різдва Христового – головної міської святині.
Знайдіть княжий Успенський собор і умовно сполучіть його з церквою, де ви зараз. Бачите, як змістилося місто?
У часи Середньовіччя ареал княжого Галича охоплював саму княжу столицю і приблизно 20 навколишніх сіл. Коли ж у середині XIII ст. столицю було перенесено з Галича до Холма, тоді – до новозбудованого Львова, а пізніше – до Володимира, Галич почав втрачати свій політичний статус. Місто поступово пересувалося на північ, ближче до Дністра, до давніх торговельних потоків, що було економічно вигідним. В осерді теперішньої ринкової площі став формуватися новий Галич. А там, де було старе місто, утворилася окрема митрополія з митрополитами та єпископами, продовжував функціонувати давній монастир, і за тією місцевістю закріпилася слов’янізована назва Крилос (від «клір» – загальна назва духівництва).
1100-літній ювілей Галича у 1998 році святкували на високому державному рівні. З цієї нагоди на центральній площі встановили пам’ятник королю Данилу. Напис на пам’ятнику – «Король Данило Галицький» – сьогодні вже неактуальний.
Точніше, неісторичний і некоректний. Російські історики почали додавати оцей «придомок» з початку ХІХ ст., щоб применшити політичну вагу Данила, тимчасом як він був королем окремої держави, Русі, з претензіями на політичне домінування у Києві. До речі, у середині ХІІІ ст. наші сусіди і партнери мали тільки князів; королі правили лише в Чехії, Угорщині та власне Русі.
Чи любив король Данило Галич? І чи любив Галич Данила? У 4-річному віці він разом із братом Васильком і матір’ю, княгинею Романовою (тобто дружиною князя Романа Мстиславича), був змушений утікати з Галича через ворожість боярів. Очевидно, в нього були, як то сьогодні кажуть, дитячі травми, пов’язані з цим містом. За яке він, утім, боровся майже 40 років. І, здобувши його, переніс столицю до Холма. Не обов’язково тому, що гнівався на Галич. Чому Холм був стратегічнішим? Це далі від монголів, які тоді вже осіли у степах України й заснували Золоту Орду, на це треба було зважати – і політично, і економічно.
Розвернімося від пам’ятника Королю Данилу знову до макета, який відтворює масштаби міста. Позначені на ньому будівлі – це все, що було локалізовано за 200 років археологічних досліджень. Самих тільки храмів – аж 15! Якщо збити докупи їх площу, то виходить, що у ХІІ-ХІІІ століттях Галич міг мати від 15 до 20 тис. населення. Храми будували з білого каменю, якого в цих землях було багато. Зовнішній та внутрішній декори були виконані за західноєвропейським зразком. Цей класичний романський стиль демонструє храм св. Пантелеймона кін. ХІІ ст. у с. Шевченкове, найдавніший зі збережених храмів Галичини. У Крилосі, де був княжий Галич, під час розкопок виявили фундаменти Успенського собору – більшими за нього в Русі були тільки Софія Київська і Десятинна церква. Він проіснував до XVI століття, хоч і був зруйнований монголами. Єдиним храмом сучасного Галича, який зберігся з часів, коли місто змінювало розташування, є вже знайома нам церква Різдва Христового, навколо якої завжди гуртувалася руська, а потім українська громада. Її датують XIV століттям, хоча була спроба «зістарити» святиню на кілька століть!
Під час першої реставрації цього храму в 1825 році, коли парохом був о. Корнелій Левицький, брат митрополита Михайла Левицького, знайшли кам’яний блок з викарбованими на ньому літерами «А» і «В». Тогочасні реставратори чомусь відчитали їх як 1002 рік і вирішили, що це дата заснування церкви Різдва Христового.
Сенсаційна інформація з’явилася на таблиці, розміщеній у притворі справа від головного входу. Однак… закралася помилка. Насправді це ніякий не 1002 рік, бо в той час літочислення велося по-іншому й ця дата мала би бути позначена цифрою 6510 рік і, відповідно, іншими церковнословʼянськими літерами. До чого ж тоді «А» і «В»? Найімовірніше, це ініціали когось із міщан або шляхтичів, які були фундаторами храму. У всякому разі, плита, вмурована у стіну храму Різдва Христового, цікава своєю історією і наступного року святкуватиме 200-ліття.
Вас може здивувати, що центральних дверей у храмі початково і тривалий час не було, були тільки північні та південні – окремі входи для жінок і чоловіків. Це не є щось виняткове, бо, наприклад, більшість румунських храмів XIV-XV століть також не мали центрального входу. Можливо, звідти прийшла ця архітектурна мода. На фотографіях початку ХХ ст. головних дверей ще нема, вони з’явилися згодом для зручності парафіян.
Також храм Різдва Христового не мав класичного іконостасу – автентична іконостасна перегородка з ХІХ століття зберігається у фондах галицького музею, їй на зміну встановили сучасну кам’яну. Розписи теж нові.
Зі старого в церкві залишилися реставрований і «електрифікований» павук-світильник, патериці, плащаниці – Ісуса Христа і Богородична, кивот, де зберігаються Святі Дари. Багато цінних речей з храму передано в музей і фонди Національного заповідника «Давній Галич».
Купол з візантійськими обрисами з’явився завдяки митрополиту Андрею Шептицькому, який профінансував реставрацію храму вже у ХХ столітті. Очевидно, такий купол був і раніше, бо збереглися підкупольні стовпи.
Коли о. Антон Петрушевич досліджував храм Різдва Христового, то спілкувався з парохом о. Левицьким, і той сказав, що в південній частині були розташовані крипти з похованнями. Але їх засипали через те, що Дністер і підводні води час від часу їх підмивали. Можливо, колись археологам вдасться добратися до цих крипт...
Під час Першої світової війни церква зазнала незначних руйнувань. На згадку про ці події у стіну вмонтований снаряд. Контрфорси з вапняка, які підтримували стіни, під час реставрації знесли. Історики своїми силами законсервували фрагмент з лівого боку храму. Будете обходити храм – зверніть увагу на автентичні віконечка і зразок кладки з каменю та цегли, що було характерно для періоду будівництва церкви. До речі, її ніколи не закривали. Навіть у часи Радянського Союзу тут діяла церква, щоправда, православна у складі Московської патріархії. У 1990-ті роки храм Різдва Христового повернули УГКЦ, і вже взимку 1990 року в ньому відбувся Галицький собор й православні священники, які не хотіли бути у складі МП, заявили, що долучаються до української автокефалії.
Дзвіниця на території храму нова. Старий тільки дзвін – з 1765 року. Дзвіницю використовують водночас і як господарське приміщення. Важлива інформація для туристів: у будівлі дзвіниці можна скористатися вбиральнею.
У наш об’єктив потрапили ще три об’єкти на парафіяльній території. Перший – пам’ятник жертвам концентраційного табору Талергоф. Під час Першої світової війни австрійці вивезли туди пароха о. Миколая Винницького і частину парафіян, які належали до гілки «восточництва» в греко-католицькому обряді, простіше кажучи, були москвофілами. Ті, хто вижив, зокрема й о. Винницький, повернулися до Галича й вшанували пам’ять померлих у таборі краян.
Поряд із пам’ятником – скульптура Богородиці з Дитям. До Другої світової війни вона височіла над старим фонтаном у центрі ринкової площі. З приходом совітів місцеві мешканці її переховували. В наші часи фонтан відроджено, але фігуру перемістили на територію головного храму Галича.
Третій пам’ятник, митрополитові Андрею Шептицькому, – наймолодший.
Трохи оддалік росте кущ калини, яку незадовго до повномасштабного вторгнення привезли з колишнього маєтку Шептицьких у Прилбичах. Кажуть, що коли митрополит приїздив до Галича освячувати храм Різдва Христового, прийняли християнство кілька караїмських громад. Караїми у Галичі – тема прецікава.
Чого вартий сам тільки факт, що центральна вулиця міста зберегла назву Караїмська – з XVI століття!
Місцева караїмська легенда розповідає, що король Данило, повертаючись у 1246 році від хана Батия, привіз зі собою кілька караїмських родин і розселив їх у Галичі. Легенда ця начебто не просто передавалася з вуст у вуста, а була навіть записана в молитовнику XVIII століття. Офіційні документи про караїмів у Галичі як потужну міську громаду з’являються щойно у XV-XVI століттях. Найдавніший – це привілей Стефана Баторія у 1578 році. Ним король надав караїмам право продавати алкоголь у межах їхньої вулиці. Окрім торгівлі караїми займалися перевезенням через Дністер.
Міст у Галичі, звичайно ж, був, і не один (про це згодом), але мости руйнувалися або їх руйнували свідомо, часом мости знищувала повінь, а от переправа ніколи не підводила.
Караїми були дуже добрими купцями; це забезпечувало прибутки і їм, і князівській казні. У перших писемних згадках караїмів називають або вірменськими, або караїмськими євреями. Караїзм вважають окремою релігією, хоча вона постала на основі юдаїзму. Навіть у богослужбових текстах караїми використовують іврит. Галицькі караїми у побуті послуговувалися своєю караїмською мовою, подібною до кримсько-татарської, але на письмі відтворювали її латиницею.
Коли під час Другої світової війни до Галича прийшли німецькі нацисти, караїмську громаду мало не спіткала доля євреїв, зважаючи на їхнє віросповідання. Було зроблено запит у відповідні служби, і нарешті прийшов антропологічний висновок про тюркське, а не юдейське походження караїмів. Тож німці їх не чіпали. Самі ж євреї не дуже товаришували з караїмами – вважали їх відступниками.
У Галичі є чудовий музей караїмської історії та культури, який цього року відзначає 20-ліття. Він розташований у будинку, який належав сім’ї караїмів.
Його власниця, Ніна Максимівна Козуліна, у дівоцтві Абрагамович, прожила 97 років і заповіла будинок Яніні Євшович, лідерці караїмської громади. А відтак громада передала його місту під музей.
До організації музею долучилися караїми з усього світу. Тут є 3 експозиційні зали, в яких представлено релігію, культуру і побут караїмів. У Галичі було дві кенаси: давніша і новіша, з початку ХХ століття, перебудована і реставрована. Вона проіснувала до 80-х років.
Радянська влада зробила все для того, щоб караїми розчинилися. Зруйнувала кенасу, не дала сповідувати свій обряд. Вдалося зберегти дерев’яний, різьблений гехал, тобто молитовний престіл, де зберігалася Тора. Місцеві караїми переховували його в стодолі, а коли розпався Радянський Союз, гехал перевезли до Криму, в Євпаторію, і встановили у караїмській кенасі.
Галицький музей володіє колекцією давньої духовної караїмської літератури, зокрема, є в ній дуже цінний молитовник 1529 року з Венеції, однак під час війни колекцію не експонують.
У залі побуту нам показали традиційні караїмські строї, килими, інтер’єр житлової кімнати, зразки кухонного знаряддя.
Окрему експозицію становлять документи різних часів, пов’язані з караїмською громадою. Я люблю старі світлини, тож мене особливо зацікавили фото, на яких зафіксовано великий з’їзд караїмів у Галичі 1927 року: обличчя, одяг, імена…
Залишивши подячний запис у книзі відвідувачів музею, ми перейшлися вулицею Караїмською, де ще стоять будинки караїмів ХХ століття.
Їхня характерна особливість – ґаночок або й два, якщо господарі були заможні. Деякі з будиночків, які зображені на музейних фотографіях 10-15-річної давності, вже втрачені, деякі змінили свій вигляд унаслідок ремонтів. На жаль, караїми в них уже не живуть. На початку ХХ століття у Галичі проживало 129 родин. Зараз проживає лише один – Шимон Морткович, якому вже за 80. Його батько і мати були караїмами, але сам п. Шимон одружений з українкою, отож його донька вже напівукраїнка.
Що сталося з галицькими караїмами? Частина їх полонізувалася і після Другої світової війни виїхала до Польщі, друга – мирно жила поряд з українцями, декотрі навіть прийняли східний обряд. На місці, де стояла кенаса, проводили археологічні дослідження, щоб локалізувати її фундаменти. Ця історична будівля пошанована – встановлено пам’ятний знак. Просто під багатоповерхівкою…
Ми з Андрієм Стасюком відвідали караїмський цвинтар – зерет, – єдиний, що зберігся в Галичині. Він розташований у селищі Залуква неподалік від Галича. На похилених нагробних плитах – типова юдейська символіка: зірка Давида, рослинний орнамент, семисвічники. На могилу в караїмів заведено приносити не квіти, а камінці. Квіти зів’януть, а каміння – вічне.
За кілька метрів від зруйнованої кенаси Караїмська вливається у вулицю Святого Миколая. Колись тут стояв дерев’яний храм св. Миколая 1702 року.
Його спіткала та сама доля, що й кенасу. У 1960-х радянська влада вирішила розібрати церкву. Про неї нагадує тільки фігура св. Миколая у місці, де вона стояла.
Ну й назва вулиці... До речі, в храмі цьому служив о. Горбачевський, який записував цікаві дати і події кін. XVIII – поч. XX ст. Серед них є розповідь про те, що один із галицьких урядників у п’яному стані випадково влучив кулею в образ Архистратига Михаїла. Образ почав сльозоточити, і відтоді місцеві молилися перед ним як перед чудотворним. Не відомо, куди подівся образ, після того як храм розібрали.
Так-так, Галич – не тільки місто княжої слави, як його люблять називати, а й велике портове місто! Щоправда, в минулому. У Середні віки Дністер був потужною водною артерією і соляним шляхом. З Коломийщини, Калущини, Дрогобиччини, де були великі соляні промисли, сіль доставляли до Галича, а звідти вона потрапляла, як стверджують письмові джерела, до Києва і Кракова. Ось така розвинута транс’європейська водна система.
У Дністер впадає Луква. Зараз це вузенька річечка, але у часи Середньовіччя вона, очевидно, була ширшою. Лодії та кораблі з товарами припливали до Галича, тобто нового Галича, де була митна зона і, можливо, перша торгівельна площа, а тоді Луквою могли дістатися під саму Крилоську гору. Там їх вже чекали князі, бояри, міщани. Щось купували, щось обмінювали – і так воно все злагоджено працювало. Уявляєте, як розширилися б наші знання про ці торгово-економічні відносини, якби дійшло до археологічних розкопок галицького середньовічного порта! Поділяю оптимізм Андрія Стасюка, що настане час і для цього.
До речі, на ринковій площі збереглася арка, під якою був проїзд на пристань, такий своєрідний митний пост. Цю арку добре видно на гравюрах і малюнках кін. XVIII – поч. XІX ст. У міжвоєнний період на березі Дністра діяла станція спортивного каяцтва. Там, де в Дністер впадає Лімниця і утворює гарне плесо, можна було тренуватися на каяках. До середини минулого століття Дністром повз Галич курсували пароплави: і промислові, й прогулянкові. Зараз є тільки індивідуальні сплави.
За кілька років перед російським вторгненням до Галича приїжджало товариство історичної реконструкції «Середньовічна корабельня». Його учасники у костюмах доби Середньовіччя отаборилися на кілька днів і пропонували поплавати на човні-довбанці. Є фірма, яка надає послуги човнового сплаву, зокрема з Лімниці до Дністра, а в Галичі запланована зупинка з тим, щоб туристи могли перепочити, поїсти і оглянути історичні памʼятки у супроводі місцевого екскурсовода.
***
Яка ж ріка без моста! А мости у Галичі, як і все інше, сягають історією в часи дуже давні. Вперше міст через Дністер згаданий у літописі ХІІІ століття, коли Данило вчергове намагався здобути Галич. Бояри, які не хотіли Данила тут бачити, підпалили дерев’яний міст, але міст не догорів і Данило все ж таки переправився на той бік Дністра.
А от хрестоносцям це не вдалося. У 1497 році лицарі Тевтонського ордену, які йшли на допомогу польському королю Яну Ольбрахту у його військовому поході, зупинилися на лівому березі Дністра і просили дозволу потрапити у місто. Готові були заплатити, скільки скажуть. Однак таборування лицарів у місті створювало би певні проблеми для міщан, тож староста не ризикнув їх пропустити. Постійно писав небажаним гостям відмовки типу потрібен дозвіл короля і таке інше. Словом, поки готувався той похід, магістр Тевтонського ордена помер на лівому боці річки через кишкове отруєння.
Ще про міст у Галичі є численні згадки у контексті мостового мита: королі Речі Посполитої неодноразово надавали право галичанам збирати це мито.
Відомо, що до початку ХХ століття галичани користувалися дерев’яним мостом, промоутером будівництва якого був сам намісник Галичини Агенор Голуховський, про що повідомляє таблиця при вході на міст з боку вулиці Караїмської.
А коли його знесла повінь, постало питання будівництва солідного надійного моста. За це взялося конструкторське бюро Зеленевського, те саме, що спорудило накриття над двірцем у Львові. Пішохідний клепаний міст було урочисто відкрито у 1910-му, а вже за кілька років під час відступу цісарсько-королівської армії його як стратегічний об’єкт підірвали.
Царська російська армія, яка затрималася у Галичі до 1915 року, міст підремонтувала, навіть зробила переправу, але, відступаючи, теж усе це знищила. Міст зазнавав руйнувань і в час польсько-української війни.
Цей міст вважався стратегічним, і хто його контролював, той контролював фактично прохід до столиці ЗУНР. А столиця після того, як у Львів зайшли польські війська, перебралась до Станіславова.
Руйнації повторилися і в часи Другої світової війни. Вдруге міст відбудували вже за радянської влади, до 1970-х – початку 1980-х відбувався реверсний рух автомобілів і автобусів. Звичайно, його пропускна спроможність була малою, так що довелося споруджувати інший міст. А старим тепер пересуваються тільки пішоходи, ровери та скутери.
Якщо є час і бажання, можна перейтися околицею Заріка – це за мостом на лівому березі Дністра біля залізничного вокзалу, – до храму св. Дмитрія Солунського.
Церква ця була споруджена у 1831-1834 роках за сприяння згадуваного вже о. Корнелія Левицького, брата митрополита Михайла Левицького. Вважалося, що отець Корнелій похований десь на старому прихрамовому цвинтарі, й там йому поставили символічний пам’ятник. Але науковці, уважно вивчаючи старий цвинтар біля Галицького замку, виявили, що насправді могила о. Корнелія Левицького там.
Хай як мені сподобалися величні пам’ятки Галича, мої найемоційніші враження пов’язані з речима, які лежать у невеликих коробках і трохи більших вітринах. Можливість побачити їх вже сама собою сенсаційна! Йдеться про елементи єпископського облачення 600-літньої давності, які належали галицькому архиєпископу Якову Стрепі. Вони зберігаються у костелі бл. Якова Стрепи і св. Іполита, де нашим гідом був настоятель о. Яцек Валіґура.
– Ось перед вами орнат (риза), який одягав архиєпископ і в якому його поховали у 1409 році, – розповідає отець Яцек. – Коли знайшли 56 маленьких шматків тканини, то думали, чому ж то пошили такий скромний орнат для архиєпископа? Тоді ми не знали, що кожен такий шматочок коштує великі гроші – це китайський шовк XIV століття!
Автентичні фрагменти тканини укріпили дубляжем, бо вони були дуже крихкі. А ось тау-хрест, також XIV ст. Орден францисканців використовує такий хрест. Тяжко розгледіти, але на ньому є напис арабськими літерами – наразі його не розшифрували. Під цим хрестом з тканини є печатка майстра, який його виготовив. Така сама печатка є в одному німецькому музеї.
Коли вперше знайшли домовину архиєпископа на початку XVII століття і побачили одяг, який зараз бачите ви, львівський канонік зробив опис латинською мовою. Наприклад, про рукавички було написано, що вони мають вигляд новеньких. А ті рукавички тим часом вже 200 років пролежали в домовині й мали би перетліти.
Є ще туніцелла – подекуди в дієцезіях єпископи досі використовують цей одяг. Але такої фунеральної (поховальної) туніцелли нема більше ніде у Східній Європі, ще одна зберігається у Німеччині. Початково всі ці знайдені фрагменти туніцелли могли вміститися в моїх руках. Коли я отримав їх після реставрації, то подумав, що це альба – різновид літургійної одежі. Але якщо глянути під правильним кутом – на цій тканині є гарний взір, альба ж завжди була з простої тканини, без візерунків. Орнат консервували «на мокро», а туніцеллу – «на сухо». Чому? На ній є якісь темні сліди. Ми проконсультувалися з музеями Ватикану і їхні фахівці сказали, що це фрагменти людського тіла й вода їх знищить.
А ось, як я припускаю, греміале – щоб єпископові не було зимно, йому давали таке покривальце на коліна. Це перший старовинний одяг, на якому в Польщі робили аналіз ДНК. Знайшли два зразки ДНК: старий чоловічий і сучасний жіночий – можливо, під час консервації якась жінка торкнулася цієї тканини.
Архиєпископ використовує омофор. Омофор виготовляють з льону. Лляні тканини в домовині розкладаються, а шовк ні. Свідчення цього – акуратні хрестики з омофору Якова Стрепи. У закінченнях омофора, в таких ніби мішечках, зберігалися мощі святих. Коли архиєпископ помирав, у домовину йому вкладали омофор, а мощі забирали для наступного архиєпископа або віддавали до Рима.
Зверніть увагу, вся одежа одного кольору – коричневого. Хоч під мікроскопом видно різні кольори – червоний, білий. Наприклад, мітра була виготовлена з адамаску (шовку вищого сорту) жовтого кольору. Як же зберігати такі делікатні тканинні елементи одягу? Ми маємо спеціальні контейнери з можливістю самоконтролю вологи.
Частина елементів єпископського одягу Якова Стрепи зберігається у Львові, в Латинській катедрі. Вони лежать у срібному релікварії під головним вівтарем Матері Божої Ласкавої. А ось перший реліквіарій, якому більше 350 років, є у нашому костелі.
Коли в 1946 році римо-католицький архиєпископ виїздив зі Львова, совіти дали йому 2 вагони, щоб спакувати сакральні речі. Тоді він узяв срібний релікварій, а у Львові залишив єпископський одяг Якова Стрепи. На початку ХХ ст. львівський архиєпископ св. Йосиф Більчевський виготовив новий релікварій і записав у своєму щоденнику, що замовив у Кракові вітрини, які будуть висіти на стіні, й там буде виставлений той єпископський одяг. У 1991 році, коли до Львова повернувся римо-католицький архиєпископ, дослідники почали шукати, де ж одежа архиєпископа бл. Якуба Стрепи. І впродовж 25 років її не знайшли. Бо всі шукали вітрини на стіну. Та сталося ось що. Сницар вітрини виготовив, але почалася Перша світова війна і вони не потрапили до Львова, залишилися в костелі у Кракові й там зберігається вота. А одяг весь цей час лежав у саркофазі... До речі, як ми можемо підтвердити оригінальність дерев’яного саркофага? Сьогодні є інші техніки реставрації, а колись, як була тріщина, то залатували її газетою. Ось дивіться – фрагмент газетної сторінки. З одного боку – текст німецькою мовою, а з другого польською. Такі газети виходили і у Львові, й можна би було знайти, з якого видання ця сторінка, тільки потрібні гроші...
Неподалік від костелу бл. Якова Стрепи і св. Іполита на протилежному боці вулиці, стоїть споруда, у якій колись був давніший костел – Внебовзяття Пресвятої Діви Марії XVIII століття. Його будівництво тривало 70 років. Храм проіснував до приходу радянської влади, яка його закрила і облаштувала там склади та магазин.
Пізніше храм перебудували під будинок культури з кінотеатром, а тепер тут Народний дім і бібліотека.
«Коли нарешті буде замок?» – нетерпеливиться читач, особливо якщо він стежить за інформацією про розкопки у Галичі та Крилосі. Вже йдемо до замку!
Тільки перепочинемо, наприклад, на території «Візит-центру Галич». Якщо туристи їдуть, скажімо, зі сторони Львова, це перший пункт, де вони можуть зупинитися і отримати всю інформацію, яка їх цікавить. Ті, хто хоче затриматися в Галичі, комунікують із заповідником «Давній Галич» і замовляють послуги екскурсовода. На території візит-центру може запаркуватися великий автобус, облаштована відпочинкова зона. Усередині приміщення візит-центру є мультимедійна кімната, де проводять різні заходи, як-от конференції, презентації. Є і дитяча кімната. На початку повномасштабного вторгнення візит-центр був місцем зустрічі волонтерів, журналістів, тут збирали допомогу для війська, консультували внутрішньо переміщених осіб. Зараз «Візит-центр Галич» повернувся до своїх основних завдань.
У Галицький замок потрапляємо дорогою, якою ходили сотні років до нас. Або в’їжджали – через місток. Під колеса були зроблені заїзди з добре «втоптаного» річкового каменю, зверху по цій підоснові клали цегляне покриття, а потім ще й дилові помости, тобто помости з дощок.
Андрій Стасюк пропонує нам оглянути ареал розкопок. Це робоча зона, де працюють археологи – туристам сюди вхід заборонений. Археологічні дослідження тривають уже два роки.
Частково розкопана в’їздова вежа Галицького замку. Її будували подібно, як храм Різдва Христового – з цегли і кам’яних блоків. Причому на цих кам’яних блоках археологи знаходять сліди хрестів.
Очевидно, ці блоки походять з Успенської катедри в Крилосі, оскільки якраз у XVI столітті її розбирали і будівельні матеріали активно використовували для будівельних робіт на замку.
Пан Андрій показує місця для стовпів, які тримали браму, і люфтові шахти. Це вхід у підземелля на глибину 3-4, а то й 5 метрів. Туди опускали камеру – фото зафіксували вигляд мурованих казематів. Без спеціального гірничого нагляду навіть археологам спускатися туди ризиковано. Шляхетських коштовностей там уже точно немає, якби так хтось цікавився. Як передає інвентарний опис замку, колись у тих підземних коморах зберігалися і провізія, і зброя, і речі шляхти, але коли замок перестав функціонувати, все це, ясна річ, позабирали.
– Ось бачите цю кам’яну брилу? – продовжує Андрій Стасюк. – Це фрагмент стіни, який впав і завалив вхід до підземель Галицького замку. Найпевніше, це сталося, коли Галицький замок здобули війська турецького полководця Ібрагіма-паші в 1676 році. Комендант фортеці здав її в обмін на життя оборонців, але османи заклали в сам замок порохові вибухівки і замкові стіни були підірвані. Відтоді Галич ще більше просів – і політично, і фортифікаційно. Галицький замок уже не мав стратегічного значення і з часом зробився символічною пам’яткою Галицької землі.
З приходом австрійців кордони посунулися, методи ведення війни змінилися, замки як такі були непотрібні, тож Галицький замок, як і Високий Замок у Львові, частково розібрали, а рештки законсервували.
Але повернімося у княжі часи. Як припускають історики, у XIII столітті на території замку був двір боярина Судислава, одного з представників старої, можливо, ще хорватської знаті. Не дивно, що його ставлення до місцевих князів було приблизно таким: ви сюди прийшли, а мій племінний рід тут давно, я – господар на цій землі. Насправді галицькі бояри були потужною багатою суспільною верствою, вони контролювали соляні промисли, про які згадувалося вище. А сіль, ви пригадуєте з історії, була у той час білим золотом. У політичному плані галицькі бояри тяжіли до Угорського королівства, тому що угорський король давав їм великі привілеї, призначив правити свого малолітнього сина, якого вони ж контролювали, і всіх усе влаштовувало. То навіщо їм князь, який сидів на місці й казав, що як робити? Отож Данило був особистим ворогом боярина Судислава. Крапка.
А тепер про не таке серйозне. Коли Данило перейшов Дністер і штурмував перший потужний двір на своєму шляху, то виявив у його погребах багато зброї і…вина. Данилові воїни розбили погріб Судислава, і зі зрозумілих причин подальший рух війська Данила до Галицького дитинця призупинився на один день.
Єдина збережена вежа Галицького замку – Старостинська. Допомає з'ясувати її історичне місцерозташування макет.
Коли центр Галича змістився, замок став резиденцією королівської адміністрації і галицьких старост. Вежу реставрували у 2005 році. Відбудували стіни, зробили перекриття. Одночасно на замковій території проводилися розкопки. Перед самим повномасштабним вторгненням замок потрапив у державний проєкт «Велика реставрація», у лютому вже мали бути виділені кошти на здійснення внутрішніх робіт у Старостинській вежі, але все зупинилося. Зараз тут створена тимчасова експозиція. Це знахідки, виявлені під час розкопок Галицького замку: фрагменти кахельної печі з візерунками XVII ст., кераміка, скло, монети XVII-XVIIІ століть, люльки тощо.
Щонеділі в замку відбувається День лицаря. Приходить справжній лицар (спробуйте засумніватися у його справжності!), який розповідає дітям і дорослим, як то було у княжі часи. Можна навіть потримати у руках середньовічний меч (не оригінальний – відтворений за зразком оригінального). Також клуб історичної реконструкції «Зигмунт» старається відновити Галицьку Хоругву XV століття, яка брала участь у Грюнвальдській битві 1410 року й вирушала якраз з-під Галича.
Історик Ян Длугош пише, що загін лицарів Галицька Хоругва мав прапор зі зображенням чорної галки. Ця ж чорна галка, або галиця є у всій геральдиці, є й на боярських перснях XII-XIV ст. Чи не вказує це на походження назви міста? Інша версія – можливо, назва пов’язана з Галичиною могилою неподалік від Крилоса, про яку згадує літопис XIII ст. Автор літопису дає спойлер – каже, розповім вам, звідки походить Галич і Галичина земля, але чомусь забув розповісти або ж інший автор продовжив писати літопис. Хтось пов’язує назву Галича з племенем галлів, яке нібито тут проживало. Своєю чергою археолог Тарас Ткачук покликається на слово «гал», яке у мові балтських племен означало «край, країна, прикордоння».
І ось він перед вами, цей легендарний Галицький край, – вид із замку фантастичний!
Онде річка Лімниця впадає у Дністер, ото видніється храм Святого Пантелеймона, а ген далі – Крилос, звідки все починалося.
Підкажу місце, де гарно б завершити мандрівку Галичем. Це центр реабілітації диких тварин Галицького національного природного парку. Його працівники опікуються ссавцями і птахами, які потрапили у скрутне становище. Щороку тут утримують до 200 тварин, з них реабілітують і випускають у дику природу 40-50 особин.
На території центру – приємні фотозони, ковані фігурки птахів і звірят вздовж головної алеї.
І, звичайно ж, справжні тварини і птаство: косулі, бізони, коні, поні, олені, муфлони, ведмеді, лисиці, орли, фазани, колонія лелек.
Багатьох тварин привезли з українських зоопарків, які постраждали від війни, а також із приватних зоопарків, полишених напризволяще після від’їзду їх власників.
Хороша локація для туристів, особливо найменших, щоб пізнати не тільки історію та культурну спадщину Галича, а й рослинний і тваринний світ Франківського Опілля.
Гіди:
Національний заповідник «Давній Галич»
Андрій Стасюк: 096 609 09 22.
Музей караїмської історії та культури
Роман Рарик: 097 991 99 37,
Надія Васильчук: 097 973 97 29.
Костел бл. Якова Стрепи і св. Іполита
Отець Яцек Валігура: 067 982 50 35.
Галицький національний природний парк
096 366 12 16.
Світлини: Христина Дорожовець, Степан Гой, Руслана Демченко, Галицький НПП.
Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.