Подорож до опільського "моря"

Перший парк – це територія колишньої садиби-палацу останнього дідича Більшівців Корнеля Кшечуновича. Якраз на його замовлення у 1927-1929 роках збудували цей маєток. В’їжджалося до нього через парадну браму. Насправді «брама» була чималою спорудою, де колись мешкала прислуга, а за наших часів працював навіть кондитерський цех. На жаль, сьогодні брама вже у зарослях. До палацу вела гарна алея, обсаджена рожевими акаціями. Перед палацом власники традиційно насадили парк, а метрів за 300 поза будівлею починався гай, де бігали олені, зайці й лиси.

Кшечуновичі володіли багатьма маєтками у навколишніх селах. Місцеві досі згадують про них, причому тільки добре. Кажуть, були файними ґаздами і відзначалися людяним ставленням до селян. (Чи то пак міщан, адже за Польщі Більшівці мали статус міста.) «Тато чоловікової бабці працював на панському млині, і їхня сім’я, хоч була бідна, ніколи не голодувала. Мама моєї бабці працювала в пана на кухні, й теж не було їй зле», – каже Ірина Клюса, головний спеціаліст відділу освіти, культури, молоді та спорту Більшівцівської селищної ради. Пані Ірина супроводжувала нас у мандрівці від початку до кінця і від неї я довідалася чимало цікавих подробиць.

Кшечуновичі були змушені попрощатися з Більшівцями у 1939 році. Корнелій не планував утікати з приходом совітів, бо не почувався винним перед людьми. Але його все-таки арештували, дружину з дітьми вигнали з палацу і вони поїхали в Станіславів, не взявши зі собою нічого. Коли власник маєтку був під арештом, громада збирала підписи, щоб його звільнили. Після звільнення Корнель Кшечунович разом зі сім’єю емігрував в Англію. Маєток пограбували – до цього доклалися як совіти, так і місцеві мешканці. Але через багато років, коли більшівчанам, які працювали в нього, треба було оформляти пенсію, вони звернулися до пана, і той письмово засвідчував радянським чиновникам їхній стаж роботи.

А в середині 1990-х до Більшівців приїхав Андрій Кшечунович, син Корнеля. Приїхав з товаришем, сином власника маєтків із Тернопільщини. Дуже тішився, що застав будинок своєї родини цілим. Бо від батьківської садиби того товариша не залишилося й фундаменту. Нащадок Кшечуновичів відвідав сім’ю вчительки історії, яка була одружена зі слугою, наближеним до пана. На згадку про зворушливу зустріч залишилися фотографії. 

Палац Кшечуновичів урятувало те, що совіти влаштували у ньому лікарню. Потім це був дім для осіб похилого віку. Зараз у колишній садибі – відділення паліативної допомоги і станція швидкої допомоги, також готують верхній поверх під відділення реабілітації військовослужбовців.

Паркові алеї і стежки збереглися, як за останніх власників маєтку. Фігури оленів на головній алеї також.

Багато дерев у парку вже погнили і попадали. Деякі омолодили обрізанням і зараз вони мають акуратний вигляд. Прогулюючись парком, я спіймала у кадр прегарний образок – будівлю греко-католицького храму Різдва Хрестителя серед дерев. Між іншим, Кшечуновичі від початків були його патронами.

Церква близенько. Від палацу ми перейшлися туди попри синагогу. Вона теж вціліла! До 1939 року серед населення Більшівців переважали поляки, на другому місці були євреї, а на третьому – українці. Єврейська громада добре розвивалася і мала кошти на спорудження солідної синагоги. У радянські часи в синагозі був будинок культури, зараз – «Народний дім». Його працівники кажуть, що в архітектурній оздобі інтер’єру збереглась юдейська символіка.

На початку 2000-х років у Більшівці навідався громадянин Ізраїлю Григорій Поппек, батько якого врятувався у 1941 році. Німці не встигли його заарештувати, він утік на Схід, а пізніше емігрував до Ізраїлю. Розповідав синові про Більшівці, про свої роки, проведені там, про сусідів. Поппек-молодший приїхав зі знімальною групою, спілкувався з місцевими мешканцями і зробив багато відеозаписів. Як наслідок, вийшов фільм «Останній єврей. 1914». Фільм цінний тим, що показує Більшівці початку XXI ст. і задокументував розмови з людьми, яких сьогодні вже немає.

Дорогою до храму Різдва Хрестителя розпитую п. Наталю Грибик, директорку Більшівцівського ліцею і нашу екскурсоводку, про назву селища. Її пов’язують із сусіднім селом Бовшів. Мовляв, мешканці Бовшева загосподарили землі неподалік й назвали нове поселення Болшовець, тобто малий Бовшів.

Під церквою нас зустрів о. Василь Завірач – парох, свого часу декан Галицький, митрат, особа у Більшівцях легендарна.

Відразу на порозі від нашого гіда-священника почула ім’я його легендарного тезки – архітектора Василя Нагірного, який спроєктував храм Різдва Христового.

За його проєктами у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. було побудовано більш як 200 церков! Освіту він здобув у Швейцарії; там же, у Цюриху, потому мешкав і працював ще якийсь час, а тоді повернувся до Галичини. Не зрадив архітектурі, навпаки, але водночас разом із однодумцями енергійно взявся створювати українські товариства, як-от «Народна торговля», «Сокіл», «Дністер», «Зоря». Василя Нагірного називають батьком галицької кооперації.

Що ж до більшівцівського храму, то вже за 10 років після спорудження у час Першої світової війни він зазнав сильних руйнувань. Фото на стіні храму – пам’ять про це. Першого іконостасу роботи Антіна Манастирського вже нема – о. Василь, який служить у Більшівцях 42 роки, не знає, куди він подівся. Відомо, що той іконостас був одноярусний, дерев’яний, різьблений, позолочений і стояв ближче до середини храму.

Теперішній п’ятиярусний іконостас розмістили трохи далі: святилище стало меншим, зате побільшало місця для прихожан. Ікони Розп’яття Ісуса Христа і Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці походять із дерев’яного храму, який стояв на цьому місці й згадується в документах з кінця XVIII ст. Що цікаво, фундаменту церква не має – від землі одразу йде цегляна кладка. Це характерно для багатьох будівель у Більшівцях.

Парох влаштував у храмі маленьку експозицію. Тут копія дерев’яних дверей в’язниці, де совіти замордували багатьох місцевих мешканців. Усі елементи на дверях – замок, завіси, ґратка – оригінальні. Показав отець Василь меншу і більшу фігури розп’ятого Ісуса Христа, які витягли з річки Млинівки, де їх втопили «визволителі».

Під другою, з відбитими руками, священник зробив символічний напис: «Я не маю своїх рук, але маю твої».

Попередник о. Василя, о. Роман, відбув 25 років покарання у Норильську. Зі заслання він привіз крихітний євхаристійний посуд і вигаптувану руками ув’язнених жінок хустинку, яка слугувала отцеві ілитоном для відправляння літургій. Вони теж в експозиції.

Навесні 1944 року храм Різдва Хрестителя став місцем трагічних подій. Їх у Більшівцях називають «акцією». У Слобідці поблизу Більшівців сільський староста відмовився здати німцям континґент. А потім упівці вбили чотирьох гестапівців. У відповідь німці організували каральну акцію. Вигнали людей із будинків, самі ж хати підпалили, деяких мешканців розстріляли на місці, деяких спалили у їхніх будинках, пивниці закидали гранатами. Далі греко-католиків зігнали до церкви, римо-католиків – до костелу. На дверях костелу стояв поляк і фільтрував мешканців: «наш – не наш». Церкву обнесли колючим дротом, заклали вибухівку і готувалися її підірвати. Нещасних врятувала дружина більшівцівського урядовця, чешка за національністю, яка зателефонувала німецькому командуванню у Бережани і домовилася, щоб людей випустили. З ними був священник, який вже відслужив Службу Божу і після загальної сповіді дав розрішення. Дружині священника наказали готувати обід для німців. А коли жінка прийшла на проборство, німці з танка вистрілили у парафіяльний будинок, і малий син Юрчик загинув на очах матері. Вона збожеволіла. Німці випустили з церкви тільки жінок, дітей і стареньких, а юнаків і чоловіків повезли на допити у Станіслав. Пізніше їх розстріляли. Чоловіки, яким вдалося уникнути вивезення з Більшівців, місяцями ховалися у ставах.

Щоб ушанувати більшівчан, яких знищив більшовицький режим, зусиллями о. Василя Завірача за сприяння Галицької районної ради на початку відновлення незалежности України було створено парк пам’яті на місці, де покояться останки жертв енкаведистів.

Оце і є другий парк. Більшівці називають селищем пам’ятників, а о. Василя Завірача – хранителем історичної пам’яті.

Він спроєктував усі більшівцівські пам’ятні знаки і, зокрема, вклав особисті кошти у їх спорудження.

Про знайомство з о. Василем мені нагадуватиме його подарунок: магніти зі зображенням найважливіших об’єктів у селищі.

Навпроти парку пам’яті як на долоні архітектурна домінанта Більшівців – монументальний бароковий костел кармелітів кін. XVIIІ ст.

Він добре проглядається з різних точок траси Івано-Франківськ – Львів.

За переказами, пагорб, на якому стоїть костел, насипали власноруч мешканці Більшівців. Їм добре платили, і вони своїми фірами звозили сюди землю.

Є ще й така історія від старожилів. Коли у XVII столітті польське військо під проводом великого коронного гетьмана Мартина Казановського готове було вирушити на чергову битву з татарами, Дністром надпливла згорнута в рулон ікона зі зображенням Божої Матері з Дитям. Гетьман дав обіцянку, що як переможе і повернеться, то обов’язково поставить на цьому місці монастир, щоб із нього було видно і Дністер, і всі околиці. І дотримав слова.

Дерев’яний костел і монастир спорудили на цьому місці ще у 20-ті роки XVII ст., але вони були зруйновані під час воєнних подій. Тож через століття коштом фундаторів звели мурований костел, освячений як храм Благовіщення.

Влітку густі дерева заступають краєвид, а от восени і взимку він відкривається оку відвідувачів.

У добру погоду вдається навіть розгледіти засніжені верхівки Карпат.

Чудотворну ікону Більшівцівської Божої Матері, про яку розповідає легенда, поляки вивезли 1945 року до Кракова, а згодом перемістили в римо-католицький храм св. Катерини у Гданську. Більшівцям дісталась її копія.

А ось скульптуру Розп’яття Ісуса Христа мешканці потайки від нової влади перевезли у храм Різдва Христового, де вона є і досі.

Радянські «господарі» перетворили костел у свинарник; пізніше тут були зерносховище і пункт приймання склотари. Нова історія римо-католицької парафії почалася на початку 2000-х, коли у Більшівці прибули брати францисканці з Польщі. Цей орден Католицької Церкви і Міністерство культури Польщі вклали чималі кошти у ревіталізацію будівлі, відреставрували і добудували її.

До ремонтних робіт францисканці залучили місцевих майстрів. Це було актуально, зважаючи на те, що в той час люди були без роботи. Вони отримували пристойну платню, але була умова – ходити до костелу. Світлини у галереї монастиря відтворюють реставраційний процес.

У добудованій частині справляє враження просторий і зручний конференцзал, який орендують різні організації і проводять там свої заходи.

Є також і готельні номери. Приїжджаєте, відпочиваєте, ходите собі на річку, на стави. До речі, зараз приміщення утеплюють.

У 2010-2012 роках багаторічний директор національного заповідника «Древній Галич» Олександр Береговський, архітектор за фахом, після виходу на пенсію почав організовувати у Більшівцях мистецькі пленери. Багато робіт з цих пленерів залишилися у селищі – я бачила їх і в галереях монастирського комплексу, і в приміщеннях ліцею. Перекинулася кількома словами із настоятелем парафії, отцем Міхалом Сташеком, який приїхав до Більшівців з Любліна.

Францисканці відкриті до громади. Коли більшівцівські господині робили тушкованки для ЗСУ, ченці надали їм доступ до кухні й усе необхідне обладнання. 

А чи чули ви про Шкап’єрну? О, це у Більшівцях привід для гордощів!  Szkaplerz – польська назва ризи Матері Божої. 15 липня у римо-католицькому церковному календарі є свято Положення ризи Матері Божої. А у Більшівцях починаючи з середини ХІХ ст. щороку в липні з великими почестями святкують день з’явлення Матері Божої. Традиційно після Служби Божої ксьондз освячував образки Богородиці на прямокутничках чорно-білої тканини. Вірні прикріплювали до них ланцюжки і носили постійно як захист від хвороб і нещасть. Ці образки називалися «скап’єжки», звідси й назва свята.

До Більшівців на Шкап’єрну з’їжджаються римо-католики з усього Заходу України. Відбуваються піші прощі, прочани ставлять намети, у програмі святкувань багато музики, церковних співів. До повномасштабного вторгнення більшівцівська Шкап’єрна відбувалася з великим розмахом, останніми роками – вже не так масштабно. 

Є у Більшівцях ще дві споруди, варті для огляду. На шляху від костелу до ринкової площі стоїть будинок, пошарпаний часом і знищений людським недбальством.

Слабо уявляється, що це ошатний готель. У минулому… З ним пов’язана драматична історія.

Одній закоханій парі родичі заборонили одружитися, тож хлопець і дівчина залишилися на ніч у готелі й отруїли себе чадним газом, залишивши записку з поясненням, чому вони попрощалися з життям. Їх поховали як самогубців на більшівцівському цвинтарі. Отець Василь Завірач власним коштом поставив цій парі пам’ятник зі символічним серцем і написом про їхню трагічну смерть через заборону побратися.

Друга історична більшівцівська будівля, школа, збереглася дуже навіть непогано, зважаючи, що звели її на кошти громади ще у 1936 році. Вона, як і церква, не має цементованого фундаменту: стоїть шести- або восьмирядний цегляний стовп, і на ньому моцується будинок школи. Стіни не мають тріщин, і підземні води, які тут люблять заливати пивниці, не завдали їй шкоди. На шкільному подвір’ї сусідять австрійський дзот часів Першої світової війни, сучасний стадіон і модерний критий спортзал.

Дослідивши Більшівці на рівні очей, чому б не оглянути селище згори? Точніше – з гори. Як вам краєвид? Несподівано свіжий погляд на містечко і околиці...

Гора, насправді гірка, має назву «Каплиця». Свого часу тут стояла римо-католицька каплиця св. Яна. Її або розібрали, або сама завалилася – ніхто зі старожилів, яких розпитував о. Василь Завірач, сказати точно не може. «Українські патріоти вирішили насипати на цьому місці символічну могилу січовим стрільцям, – розповідає отець Василь. – Вони тачками возили на ту гору землю, але втрутилася чи то ще польська влада, чи вже радянська, і по всьому. Я поставив собі за мету, що мушу завершити справу тих хлопців, замовив хрест на 9 метрів висоти і встановив уздовж стежки до хреста банери, які ілюструють історію Українського січового стрілецтва».

***

«У Більшівці на рибу» – таку назву мав туристичний маршрут, започаткований при згаданому вже О. Береговському. Місцеве рибне господарство пережило всі часи від Кшечуновичів, які його заклали, до теперішніх приватних власників. Отож більшівцівська риба – то вже бренд. Придбавши живу рибу просто зі ставка, прихопіть ще й водичку: у Більшівцях бутилюють питну столово-мінеральну воду «Древньогалицька». А на іншому підприємстві фасують трав’яні чаї.

Після Більшівців наш туристичний гостинець проліг у бік села Жалибори. На кілька хвилин затрималися у с. Кінашів. Не знаю, чи ще десь є така монументальна Хресна дорога, як тут. Місце вибрали мальовниче, попід лісом.

Меценати вклали у будівництво свої кошти і пожертви мешканців. Кожною стацією опікується якась родина чи й дві, тож майже скрізь чисто, трава скошена, є лавочки, декоративні кущі й квіти. Перша стація Хресної дороги розташована на території церкви. Нової, бо стару не вберегли.

У Жалиборах вчинили мудріше. Там також є дві церкви: дерев’яна св. пророка Іллі з 1879 р. і нова мурована. Відправляють і в тій, і в тій. Скажімо, якщо хтось помирає, родина може виявити бажання, щоб священник звершив чин похорону у давнішій церкві.

А що ж то за назва така незвична – Жалибори? Як пояснила наша гід, вчителька початкових класів жалиборської школи Галина Гой, версій є кілька. Перша версія пов’язана з густими непрохідними борами у цій місцині, де і жили люди. За другою версією, назва села походить від імені монаха-самітника Жилібора. Він заснував монастир на високому пагорбі, поблизу якого і виникло поселення. Щоправда, старожили називають ченця й по-іншому – Мелехом, тому й височина, де, за переказами, був монастир, зберегла назву Мелеховець. А от від монастиря не збереглося нічого, у ХІІІ-ХІV століттях його дощенту зруйнували татаро-монголи і святиню більше не відбудовували. І нарешті третя, найвірогідніша версія щодо назви села: ці землі належали шляхтичу Желиборському.

Але не цим мені запам’ятаються Жалибори. Зацікавили вони мене двома загадками, відповідей на які не маю досі. Погляньте уважно на фото: воно зроблене у тому місці церковного подвір’я, де стоїть колона з каменю. Напис на колоні – німецькою мовою і загалом зрозумілий. Дізналася від людей, що по закінченні бойових дій у 1917 році поблизу старої церкви у землі виявили останки німецьких воїнів. Приїхали їхні родичі, й одна мама впізнала свого сина: за життя у нього не було четвертого пальця руки. Щоб ушанувати пам’ять про свого сина і його побратимів, ця жінка встановила колону. А тепер запитання: чию фігуру ви бачите на колоні? Ми з моїми друзями і кількома священниками зійшлися на тому, що цей римський легіонер – найімовірніше св. Юрій.

Тільки під ногами в нього не традиційний змій, а баранячий череп, один із символів сатани. Тільки чому ж ту фігуру прикріпили до колони грубим дротом? Можливо, початково колона і скульптура були собі окремо?..

Щодо другої загадки, то вона… ще загадковіша. Пані Галина вивела нас на гору Мелеховець, куди мешканці села приходять вклонитися «Святій», хоча краще без лапок – Святій.

Саме так – Святій, хоч ви явно бачите перед собою фігуру Матері Божої з Дитям.

Цю скульптуру, витесану з кам’яної брили, датують XVIII століттям. Вона довго стояла на горбі просто неба, відкрита вітрам і опадам. Щойно у 2006 р. завдяки ініціативі голови церковного комітету Мирона Вульчина та активності громади на горі збудували капличку, фігуру перенести всередину, а територію навколо привели до ладу.

Мешканець села Роман Романюк доробив частини фігури, які постраждали. Люди вважають Святу охоронницею села. Зараз моляться біля неї за життя односельчан, які є на війні. Ну і знову: на камені під фігурою Святої зберігся напис. І спробуй розбери оці букви, забілені й вивітрені… Дослідила, що напис викарбуваний вірменською. Вдасться розшифрувати – розкажу вам.

Моляться жалиборці з давніх-давен і біля джерела, трохи нижче від каплиці – кажуть, його вода має здатність зцілювати.

І знову, як у Більшівцях, з тутешньої гори можна насолоджуватись мальовничими краєвидами Франківського Опілля. Красиво!

То тут, то там, спускаючись з вершини гори у село, наштовхуєшся на камені. Вони ніби розкидані по схилах Мелеховця.

Це Жалиборські скелі, або Жалиборський камінь, або Жалиборські Транти – кристалічний гіпс, виходи якого дуже поширені на Опіллі.

Як фантазійно його оздоблюють мохи і лишайники!

Але є в цій околиці ще грандіозніші «камені» – у Поділлі.

З Поділлям така історія, що воно є фактично третиною давнього села Сарники, яке в джерелах згадується від XV ст. Тоді ж польські землевласники поділили село на три частини. Одна з них, Сарники Долішні, й стала у 1946 р. Поділлям. Найцінніший подільський скарб – «Скала».

Це по-місцевому, насправді ж офіційна назва пам’ятки – скельно-флористичний резерват «Подільські скелі» – заповідна зона Галицького національного природного парку. За типом рельєфу це говда – видовжений пагорб зі стрімкими схилами і пласкою вершиною. Має вигляд широкої дуги, оберненої до заходу. Збережені північний, західний та південно-західний схили. Наявні численні форми карсту, виходи материнської породи, скелі, гіпсові останці, печери.

Ото постаралася природа, щоб вразити людей!

Але люди теж кмітливі й знайшли, як використати природний дар. У княжі часи тут оселилися ченці, а де ченці – там монастир.

Уперше про оборонно-печерний монастир повідомив івано-франківський археолог Богдан Томенчук у 1995 році. З початку 2000-х почалися докладніші польові обстеження пам’ятки.

Вчені відкрили у печерах унікальні настінні рельєфи ХІІ-ХІІІ століть – християнські символи і образи. Зірке око відразу помітить вирізьблений у камені хрест і старослов’янські літери.

Збереглися також сліди пазів і врубів у місцях, де дерев’яні конструкції прилягали до скель, пристінні лави.

Поділля підкинуло мені ще кілька загадок – цього разу ботанічних. Подільчанин Мирослав Луцишин, який знайомив нас зі своїм селом, згадує, що росла на схилах скель дивна квітка. Цвіт її мав вишневу барву, а корінь – такий насичений пігмент, що дівчата  фарбували ним нігті. Отак квітка й пропала, бо виривали її з коренем. У селі вже нема жінок, які би пам’ятали її назву. Так само не відомо, як називалися квіти з шоколадним ароматом – вони теж тут росли. Біологи підказали мені, що шоколадом пахне берландієра, однак це культурна рослина, а не дика. А для добування фарби використовують воловик лікарський. Та все це тільки припущення… Зате точно знаю, як називають кам’яні троянди, якими густо-густо вкриті скелі.

Це молодило руське, без варіантів. Подільські скелі є заповідною частиною Галицького національного природного парку, так що самовільно влаштовувати собі туди прогулянки не можна. 

Вершини Подільських скель – прекрасна оглядова точка. Ген удалині – затуманені вершини Карпат.

Під горою – химерно переплетені водні артерії. Вода з джерела у скелях надходила на гуральню магната Кшечуновича, брата вже знайомого нам з Більшівців Корнеля Кшечуновича. Гуральня, стави, млин, сіножаті – усе це було власністю  роду Мицельських-Кшечуновичів до Другої світової війни. У їхньому палаці совіти влаштували школу механізації.

Згодом будівля занепала, а цеглу з неї розібрали на будівництво ферм.

Небайдужі подільчани облаштували у клубі народознавчу світлицю. Це осередок тепла і гостинності. Найбільше враження на мене справили старовинні вишиті рушники, обруси і сорочки.

А ще тут зберігається дзеркало з того самого палацу Кшечуновича. 

Щасливіша доля судилася костелу Непорочного Зачаття Діви Марії (1896-1899), фундаторами якого були Мицельські.

Совіти хотіли тросами розтягнути стіни святині – вона встояла! Голова колгоспу помстився: збив хрест на костелі з рушниці. За радянських часів у будівлі костелу були виробничі приміщення. Храм не діє вже багато років, зрозуміло, почалося руйнування. Сьогодні костелом опікується місцевий меценат Тарас Масляк. Вже укріплені фундамент і стіни, перекритий дах, вставлені вікна й двері.

Долучаються небайдужі доброчинці. З паном Мирославом ми зайшли усередину, і він розповів, скільки сміття йому довелося винести назовні.

У Тараса Масляка сміливі плани – продовжити реставраційні роботи, а з часом облаштувати в інтер’єрі костелу галерею, де світлини розповідали би його історію й історію села. 

Трохи перефразувавши Івана Франка, мою другу мандрівку Франківським Опіллям можна би було назвати «З вершин у низини». І навпаки. Завершили ми її на Касовій горі. Як то тепер модно казати – місце сили? Для мене Касова гора – місце за́хвату. І закохав мене у це захопливе місце Володимир Бучко, голова громадської екологічної організації «Еко-Галич», керівник Центру відтворення та збереження екосистем «Касова гора».

«Касова гора» – це унікальне урочище, яке презентує всю лучно-степову екосистему Опілля. Тут виявлені майже всі види рослин і тварин, характерні для Західного Поділля. Першими це місце почали досліджувати польські науковці ще до Другої світової війни. На підставі їхніх наукових публікацій Наукове товариство ім. Тараса Шевченка звернулося до митрополита Андрея Шептицького (адже це були церковні землі) заповісти Касову гору як ділянку еталонного подільського степу. Митрополит дав згоду. Але війна перекреслила плани зробити заказник на Касовій горі.

Потім уже радянські дослідники повернулися до обстежень Касової гори. У 1974 році ухвалили рішення створити там пам’ятку природи на площі 65 га (загальна площа урочища – 136 га). Хоч це не заважало вести на цій території сільське господарство: косити, випасати овець.

«Коли я був заступником директора Галицького національного природного парку, ми з командою продовжили дослідження Касової гори, – каже Володимир Бучко. – Створили еколого-пізнавальну стежку з оглядовою вежею та інформаційним майданчиком на вершині. Й от якраз цього року минає 20 років відтоді, як частина Касової гори ввійшла до складу Галицького національного природного парку.

На жаль, останні дослідження засвідчили, що Касова гора сильно деградує. Припинили косити, випасати худобу – і відбулося нагромадження сухої трави; щороку її прибивав сніг і утворювався такий наче войлок, через який важко пробивалися ранньоквітучі рідкісні види рослин. Натомість з’явилися чужорідні види. Касова гора заростає чагарниками. Зникли також багато видів тварин, наприклад, ховрахи крапчасті. Ці милі тваринки не люблять високої трави.

Як природозахисник я звернув на це увагу, і ми з науковцями стали думати, як виправити ситуацію. Вирішили на частині, яка не ввійшла в склад Галицького національного природного парку, створити центр реабілітації диких тварин і використовувати їх для регульованого випасання. Ми почали приймати на реабілітацію тварин, які не можуть жити у дикій природі, які постраждали від воєнних дій і жорстокого поводження людини. Це дитинчата сарни європейської, диких баранів, є в нас кінь Пржевальського, лані європейські, плямисті олені, зайці.

Тут вони живуть в умовах, максимально наближених до природних. Наше завдання – ось такими штучними способами відновити екосистему Касової гори. На Касовій горі живе тварина, яка більше ніде на заході України не зустрічається. Це сліпак, у якого немає очей і який прориває підземні ходи зубами. Тільки на Касовій горі збереглася колонія сліпака подільського. Інша – на відстані аж 560 км, біля Кропивницького. Також на Касовій горі є 28 видів рослин з Червоної Книги.

Крім того, що ми відновлюємо екосистему Касової гори, рятуємо диких тварин, ми ще й плануємо налагодити екологічну освіту і розвиток екотуризму.

Звичайно, самотужки ми не дали б собі ради. Нам допоміг реалізувати цей проєкт міжнародний фонд захисту дикої природи IFAW. Будемо звертатися ще й до інших фондів. 

Касова гора розташована дуже вдало – на березі Бурштинського водосховища. Вона має і природоохоронну цінність, і природну мальовничість. Можна розчистити невеличкі печери і завести туристів під землю – це буде неабияка атракція. Я бачу Касову гору як своєрідний музей опільського степу просто неба, де буде збережено всі види рослин і тварин, які колись тут були зареєстровані. В неї гарне майбутнє!».

Легенди пов’язують назву гори зі словом «каса» – нібито Данило Галицький тримав тут свою касу, тобто гроші. Але назва радше походить від слова «косити», бо люди споконвіку косили тут траву. На Касовій горі завжди було добре сіно. Мешканці Бовшева навіть робили собі купіль з вивару того сіна. Ех, мені б купіль по завершенні мандрівки від Більшівців до Касової гори і… моря!

У цьому місці поверніться до заголовка. Здивовані? Бурштинське водосховище, на яке відкривається грандіозний вид із Касової гори, люди справді любляче називають «наше море». Гляньте на фото, яка ж це насолода для спраглих краси і умиротворення. Прийняти морську купіль, як і сінну, мені не вдалося – вода ще не прогрілась. Хоча я й так непогано оздоровилася: джерельною водою, польовими суницями, вдиханням ароматів степових квітів і милуванням, безкінечним милуванням опільськими ландшафтами. 

Гіди:
Мирослав Луцишин (с. Поділля): 096 580 57 26.
Володимир Бучко («Касова гора»): 097 674 64 04.

Світлини: Христина Дорожовець, Ірина Клюса, Павло Блажко, Іван Седловський, Lelek 2v, Дмитро Перекліта, Степан Гой, Юрій Бондаренко, Urgvard228, Аліна Рега, Леся Демків.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.