Шляхами «коломийської вузькоколійки»

З Коломиї їдемо до села Сопів. Це одне із найдавніших сіл Галичини. Перша згадка про нього з’являється ще у 1389 р. Хоч тут і не збереглось слідів від вузькоколійки (хіба що скажу, що у будівлі колишньої станції зараз розміщується магазин, власник якого зберіг автентичне підвальне приміщення) туристичні цікавинки ми знайшли.

Це давній храм, водяний млин і музей.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці розташована у центрі села. Храм збудований у 1852 р., до 1901 р. мав ґонтове покриття дахів. З 1990 р. святиня належить громаді УГКЦ.

З цією святинею пов’язана дуже цікава історія. У 1942–1943 рр. майбутній Патріарх УГКЦ Любомир Гузар разом із сестрою Мартою проводив у Сопові у родині рідної тітки Анни літні канікули. Пані Анна була рідною сестрою матері Любомира Гузара Ростислави і дружиною місцевого священика Івана Грабовецького, який  служив тут у передвоєнний період.

Кажуть, саме тут 10-річний Любомир, зачарований церковними співами і молитвами у сільському храмі, вирішив, що стане священиком і присвятить своє життя Богові.

Повертаючи від шляху, яким йшла вузькоколійка, ми переходимо на дорогу під назвою копанка, і цією дорогою впираємося у давній млин, який спершу був водяний, а згодом електричний. Існує він із 1915 р.

Біля млина була млинівка – вирва із водою, яка стояла у греблях. Коли треба було щось молотити, греблі відкривалися, і під тиском води млин починав працювати.

Сюди з’їжджалися люди із сусідніх сіл та й молотили муку для себе й тварин. У 1940-х рр. млин переробили на електричний. Згодом й взагалі припинили ним користуватися. Наразі він перебуває у приватній власності, то ж, щоб потрапити всередину, потрібно домовлятися із господарем.

Якщо піднятися дорогою трішки вверх від млина, то натрапляємо на краєзнавчий музей села Сопів. Він був заснований ще у 1785 р., але зазнав руйнувань під час Першої та Другої світових війн. У 2016 р. музей все ж відтворили за ініціативи вчителя Петра Грабця.

Експозиція музею відтворює історію від давнини до сьогодення, зокрема давню хату, одяг, речі побуту. Є тут й унікальні експонати – це хоругва і скринька від райських дверей, які збереглися ще від церкви, яка існувала у 1700 р. Згодом церкву перебудували на дзвіницю.

Є тут й оригінальний одяг, який був притаманний саме жителям Сопова. Це «штуци» – шкарпетки, які не мають п’яти. Одягали їх під черевики.

Хоч і побутує думка, що шили «штуци» через економію, музейники кажуть, що це не зовсім так, адже робили їх із вовни, оздоблюючи різноманітним орнаментом, переважно квітами.

Представлені тут і «нагавиці» – пояс із залізними наконечниками. Підперізувалися ним лише чоловіки. У більшості регіонах це називається крайка, і тільки у сопівців вона була із наконечниками, чим й відрізняла їх від інших сіл.

Далі вирушаємо у селище Печеніжин – одне із найдавніших поселень Прикарпаття, відоме з часів Київської Русі. 

Місцеві кажуть, що поселення тут фіксували ще тисячу років до нашої ери. Також стверджують, що назва пов’язана із печенігами, яких ще у 1036 р. Ярослав Мудрий розбив під Києвом та відігнав аж до передгір’я Карпат. І саме тут на території селища, в урочищі «Побоїще» відбувся запеклий бій. Частина печенігів загинула, інші здалися у полон, і їх поселили тут, де тепер Печеніжин. Згодом вони асимілювались з місцевим населенням.

Перша письмова згадка про село з’являється у 1443 р. У 1766 р. Печеніжин отримує магдебурзьке право.

Містечко розвивалося завдяки промислам і торгівлі. У 1772 р. австрійська династія Габсбургів заволоділа територіями Галичини, відтоді почалась індустріалізація краю – тут знайшли поклади нафти та побудували нафтопереробний завод.

Знайомство із Печеніжином розпочинаємо із Дяківської шкілки – це перша школа у Печеніжині та на Прикарпатті.

У маленькій хатинці на дві кімнатки, яка збереглась із 1789 р., дяки навчали дітей грамоті – читати, писати та рахувати. Донині тут збереглися старі лавки, на яких сиділи діти, коли вчилися, старовинне дзеркало, хрести та приладдя дяків.

Зауважимо, що це єдина школа-дяківка, яка збереглась в Івано-Франківській області. Навчали у ній до 1816 р., поки у містечку не відкрили початкову народну школу.

Поруч біля Дяківської шкілки стоїть церква Святого Дмитрія, якій майже 400 років.

У 1629 р. її з-під Києва привезли чумаки, які возили на продаж сіль з Карпат. Привезли в розібраному вигляді, а тут зібрали. Про давність церкви може й свідчити те, що на правому одвірку вхідних дверей до церкви вирізьблений напис «АХЛ.1629».

Згодом святиню розширили та покрили бляхою. У давньому вигляді збереглися підвали, двері, книги та ікони XVII–ХVІІІ ст. Ця церква вважається однією із найстаріших на Прикарпатті. Протягом років стіни та орнамент храму неодноразово оновлялися. А от ікони на іконостасі є незаймані з давніх часів. Цікаво, що вдалося відреставрувати 4 херувими, які довший час були заховані під шарами фарби.

Поруч біля церкви є стародавня дзвіниця, яка побудова ще у 1785 р. Вона пережила дві світові війни. Місцеві розповідають, що колись у дзвони сповіщали про пожежу, зараз дзвіницею користуються у великі свята чи сповіщають про смерть односельчан. Охочі можуть піднятися та оглянути старовинні дзвони, яким понад 200 років.

Після церкви вирушаємо до резиденції нафтового магната Станіслава Щепановського, який відіграв вагому роль в історії Печеніжина.

Як вже згадували на початку, саме завдяки йому почали активно видобувати нафту, відкривалися заводи, у людей з’явилася робота.

Саме тут є єдиний слід від «коломийської вузькоколійки». За декілька метрів від будинку Щепановського йшла колія по якій везли нафту зі с. Слобода до Печеніжинського нафтопереробного заводу. Наразі тут лише видніється горб, де проходила залізниця й була станція, та стоїть півниця, де зберігали реманент, щоб поправляти колію.

Декілька слів про Станіслава Щепановського. Як розповів нам краєзнавець Василь Гаврищук, перебрався він у Печеніжин на початку 1879 р. Був фахівцем у галузі хімії, економіки та публіцистики. Свого часу працював в Британському міністерстві у справах Індії. Але у той час з'являються повідомлення у європейській пресі про поклади нафтової ропи на Прикарпатті.

Як інженер Щепановський заручився підтримкою банків Австро-Угорщини. Вже у 1885 р. він закладає нафтові шиби, які при бурінні до 350 метрів глибини використовували парові машини. Розвідку для будови заводу спершу проводили на кутку «Бобичів». Мотивували тим, що це була найближча дорога у Свободи, по якій мали намір возити великими бочками сиру нафту. Але потім постав план перспективи спорудження залізниці. Будову перенесли на початок кутка «Яршиця», виплативши гроші власникам ґрунтів і будинків. Будівництво йшло повним ходом, де місцеві селяни й навіть підлітки мали змогу заробити гроші. Щоб було забезпечено будівництво цеглою, збудували на кутку «Окопище» цегельню. Потім вона слугувала людям Печеніжина аж до 1980-х рр. Зараз там стоїть недобудова нового виробництва цегли. Щепановський, як і розвинув нафтовий промисел та посприяв спорудженню залізниці, так і закинув його, через позики й проблеми з австрійськими банками.

Резиденція, яка була збудована у курортному стилі, та була першою в громаді, яка освітлювалася завдяки генератору, – нині занепадає, як і нафтовидобувна справа.

Донедавна тут була поліклініка. Сьогодні приміщення пустує. Але за словами Світлани Якубенко, в. о. начальника відділу культури й туризму Печеніжинської селищної ради, невдовзі тут зроблять культурний простір.

Наступна наша зупинка – це історико-краєзнавчий музей Олекси Довбуша, який ми не могли оминути. Адже Печеніжин є батьківщиною ватажка опришківського руху.

Зустрічають туристів біля погруддя Олекси Довбуша з топірцем, яке розташоване біля в’їзду у селище на пагорбі. Встановили його ще у 1971 р. Місцеві кажуть, що молоді люди, які вирішили одружитися і до нині приходять до пам’ятника, адже хочуть віддати честь своєму землякові, подякувати й попросити щось для себе. Вірять, що тоді їхня сім’я буде така ж міцна, як дружба опришків, а їхні діти будуть такі здорові та мужні, як сам Довбуш. Для туристів на цьому місці організовують квест – пошук скарбів Довбуша, які шукають вже третє століття.

Наступна локація – це обеліск з кам’яних брил, де пише: «На цьому місці стояла хата Довбуша».

Далі рухаємося у музей, де перед ними розкриваються три зали: у першому розказують історію Печеніжина, від періоду неоліту до сьогодні. Там можна побачити знаряддя праці, предмети одягу та побуту. Другий  зал – це макет гуцульської хати, де представлені різні знаряддя праці та предмети побуту. 

Третій зал цілком присвячений опришкам та Олексі Довбушу. Тут можна взяти до рук топірець, одягнути гуцульську одежину й пройти посвяту в опришки та відчути на собі довбушівські випробування.

Як розповів завідувач музею Іван Котів, опришки зустрічалися ранньою весною у горах біля прірви, рубали смереку з одного боку і перекидали її на інший бік. По одну сторону прірви стояв сам Олекса Довбуш із опришками, з іншого – ті, хто хотів доєднатися до них.  Щоб стати гідним опришком, охочі мали пройти по колоді, вона за шириною була близько 30 сантиметрів. Прірва натомість була дуже глибока. Таке ж випробування можна пройти й в музеї, тільки безпечно, і не з такою глибокою прірвою.

Зібрали у музеї й великий вибір топірців – для гуцулів це й аксесуар, і знаряддя праці, і зброя. Поки у Європі були дуелі на шпагах, на Гуцульщині були бої на топірцях.

Культурний діяч, уродженець Печеніжина Ю. Вовкогон дуже влучно підмітив колорит маленьких містечок Прикарпаття, де відчуття часу особливе: «Тут минуле виходить на поверхню так само, як пласт породи з-під ґрунту. У Печеніжині дотепер кажуть «іду в місто», коли треба піти в центр селища до магазину, хоча площа Ринок спалена ще нацистами під час каральної операції над євреями. Люди живуть на кутку «Штрека», хоч колія розібрана ще півстоліття тому. Палять ватру в лісі на «Замку», хоч цей замок зруйнований селянським повстанням ще під час Хмельниччини».

Не тільки історична минувшина Печеніжина захоплює, бо й сучасне буття містечка дивує особистостями, яких народжує і виховує ця земля: полковник армії УНР Роман Самокишин, різьбярі Іван та Микола Семенюки, історик Володимир Грабовецький, оперний співак Ярослав Шовковий. Натепер є молоде покоління талантів: мосяжник Никола Андрусяк, етноспівачка Іванка Червінська, художниця Оксана Микитюк та ін. Думаю, сюди вартує приїхати ще раз.

Ну а сьогодні кажемо Печеніжину «до побачення» і рушаємо до с. Рунгури. Тут горбиста місцевість розкриває неймовірні краєвиди, будинки розташовані далеко одне від одного. Називають цю місцевість Печеніжинською котловиною.

Місцеві кажуть, що село стоїть на 80-метровому шарі солі. «Де землю не копнеш – там сіль знайдеш», – каже місцевий житель Микола Оленин. Тому й не дивно, що тут є соляне джерело, яке функціонує й до нині, розміщене воно у кутку «Боянка».

Як розповідає місцевий краєзнавець Василь Гаврищук, виварювання солі з джерел у Печеніжинському краї розпочалось десь мінімум від 1000-х років, а може ще раніше. А за часів Данила Галицького, на Коломийщині видобували сіль для потреб Галицького замку.

Наприкінці XIV ст. всі прикарпатські соляні промисли контролювали королівські урядники. Свого часу Казимир Ягеллончик надав Коломиї привілей «вічного складу солі». Коломийщина лише сіллю давала щорічно до 35 тисяч злотих прибутку. 

З приходом Австро-Угорської влади видобуток солі занепав і місцеві змогли вільно користуватися джерелами. Так триває і до нині.

Соляні криниці є майже у кожному населеному пункті громади, зокрема на полях Сопова під «Черешневим лісом», на межі Великого і Малого Ключева, під гірським масивом; на території Рунгур розташовані дві криниці, на південному краю цього села перша криниця називалась печеніжинською, друга розташована ближче до центру села. Це рунгурська криниця на кутку «Боянка». Здавна цю дорогу, що вела від Коломиї до рунгурської соровиці, називали соляною.

Зараз тут під землею є дві бочки, у кожній по 40 літрів води, тобто соровиці. Вони майже завжди повні, адже вода постійно прибуває.

Місцеві дуже цінують ці джерела, бо якби не сіль, село б вимерло від голоду після Другої світової війни. А так люди набирали соровиці, виварювали сіль і йшли продавати.

Люди й зараз приходять сюди, набирають соровицю. Сіль з неї мало хто виварює, в основному беруть для себе – для соління м’яса, чи сала, або ж для тварин кроплять сіно.  

Місцевий житель Микола Оленин облаштував відпочинкову зону біля джерел: встановив тут лавки, дерев’яну вивіску «Соровиця на Боянці», щоб людям було де перепочити, скуштувати цієї води та помилуватися краєвидами. Поруч фігура Богородиці, де викарбувані слова зі Старого Завіту: «Всяке приношення твоє хлібне соли сіллю».

Неподалік від джерела, у себе на обійсті пан Микола облаштував соляні чани.

З джерела беруть сировицю, зменшують кількість солі до 15%, та наливають її у чани. Занурюватися у таку воду можна максимум на 15 хвилин. Як пояснюють, це хороша лікувальна терапія для шкіри та суглобів, й загалом для зміцнення організму.

Тут ми і завершуємо мандрівку. Хоч і збереглась коломийська вузькоколійка лише у пам'яті місцевих, наша подорож виявилось пізнавальною. «Покутські горбогори» відкривають для відвідувачів неймовірні краєвиди, а жителі краю один за одним переповідають легенди про видобуткок нафти і солі, колію та життя, яке недавно вирувало у «містечку мільйонерів».

Фото: Іван Денисюк, kresy.org.pl, Andrii Dydiuk, Оксана Микитюк, pnotg.gov.ua, kolomyia.today.

Контакти:
Микола Савчук (краєзнавець, м. Коломия): 067 260 74 03.
Настоятель УГКЦ с. Сопів о. Олег Ткачук: 097 278 67 88.
Ігор Дикан (власник млина у с. Сопів): 096 823 27 00.
Василь Гаврищук (краєзнавець, с-ще Печеніжин): 067 889 06 43.
Оксана Микитюк (художниця, с-ще Печеніжин): 098 610 88 24.
Настоятель ПЦУ с-ща Печеніжин о. Микола Глушак: 097 288 75 26.
Микола Оленин (краєзнавець, с. Рунгури): 073 217 41 18.

 

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.