Таємниці річки Пістиньки

Є така старовинна легенда. Багато століть тому на березі однієї карпатської річки кілька монахів заклали монастир. Обитель мала дуже суворі порядки, ченці майже цілий рік тримали піст, не вживаючи м’ясо, рибу, гриби, яйця та молочні продукти. Відтак, річку прозвали Пістинькою, а село, що виникло навколо монастиря – Пістинем. Саме туди нам і треба.

Найкоротше їхати трасою Н 10, через Коломию, а у Яблунові звернути на дорогу Р24. Від Івано-Франківська це 83 кілометри, які можна подолати десь за півтори години. Село Пістинь розташоване на трасі, але щоб побачити найцікавіше, необхідно у центрі звернути праворуч – за вказівником «Шешори. 2 км».

Зауважте, що мандруючи дорогою до Пістині чи повертаючись назад в Івано-Франківськ, можна зробити зупинку в рекреаційних пунктах: «У медведів» (координати GPS: 48.654978 24.948469) і «Дзюркач» (координати GPS: 48.620293 24.922825).

У XVI ст. Пістинь та околиці належали родині Бучацьких, яким приписують спорудженням захисних укріплень «замчищ» у північно-східній частині, на горі Замчище. Такі оборонні земляно-дерев’яні укріплення власники, як правило, будували для захисту від татарських нападів. Зараз ці форпости не збереглись. У середині XVI ст. Пістинь стає власністю Потоцьких. Є відомості, що в урочищі Шкарбан у 1688 році вони побудували справжній замок. Нині від фортеці залишились лише земляні вали у лісі. Місце без проблем покажуть місцеві, тільки урочище тепер називається не Шкарбан, а Штурбак.

Села у передгір’ях Карпат здавна славились традиціями солеваріння. Розвиток Пістині відбувався завдяки сировиці – концентрованому соляному  розчину, який виварюють і отримують кухонну сіль. Соляні промисли були основним джерелом прибутку мешканців села. Кухонна сіль тут буквально валяється під ногами. Точніше не валяється, а черпається, адже у Пістині розташована гідрологічна пам’ятка природи – соляна криниця. Аби її знайти, необхідно метрів за 300 після повороту з траси повернути праворуч. На дорозі будуть витоки сировиці світлого кольору, а ліворуч – великий інформаційний щит. Ще за сотню метрів, біля приватної хати побачите люк у землі – це і є соляна криниця. Звідти і черпають сировицю.

Між іншим, фірмовим делікатесом Пістиня є сало в ропі, яке заливається у скляних банках. З часом воно не жовтіє і може зберігатись практично вічно.

Солеваріння було не єдиним ремеслом села. Здавна тут робили дуже якісні килими, що ледь не з руками відривали на Косівському базарі. А ще тут жив і творив майстер Петро Кошак. Він був гончарем і спочатку робив простий посуд на продаж, а пізніше став прикрашати його різними орнаментами у традиційних кольорах косівської кераміки – зелений, коричневий, жовтий, бежевий. Окрім посуду, виготовляв пічні кахлі і вважався найкращим майстром після легендарного Олекси Бахматюка. Зараз ціна однієї такої кахлинки може сягати тисячі доларів. Твори майстра зберігаються у музеях європейських столиць, а також у Коломиї, Косові, Києві, Одесі, Львові, у приватних колекціях.

Повертаємось на дорогу і продовжуємо мандри. Рухаємось прямо, доки справа не побачимо орієнтир – гостьову садибу з дерев’яним парканом. Біля неї треба звернути ліворуч, покружляти сільськими вуличками та виїхати на високий обрив, звідки відкривається чудова панорама на долину річки Пістиньки.

На протилежному березі стоїть церква Успіння Пресвятої Богородиці. Деякі джерела називають її ледь не найдавнішим храмом Гуцульщини, збудованим в 1600 році. Втім, краєзнавець Роман Процак пише, що той давній храм розібрали і в 1750 році звели нову церкву. Коли й вона постаріла, у 1868 році громада поставила ще новіший храм, який і зберігся до наших часів.

Село і церква поділяє річка, тож дістатися туди можна лише мостом-кладкою. Постає питання – а чого її не збудували на тому самому березі, що й Пістинь? З цього приводу місцеві люблять переповідати байку. Із самого початку так і планували зробити, навіть завезли колоди та поскладали їх біля обриву. Коли ранком прийшли робочі, побачили, що якась невідома сила перенесла будівельні матеріали на протилежний берег. Цілий день хлопці тягали колоди назад, а наступного ранку вони знов опинились за річкою. Після третьої «телепортації» громада вирішила, що то знак згори і збудувала церкву на іншому березі.

Прогулянка підвісним мостом вже сама по собі є цікавою атракцією. Річка тут тече у глибокій ущелині, з усіх боків нависають скелі. Внизу є невеличкий пляж, де влітку можна чудово позагоряти, а глибина води дозволить скупатись. Колись до Пістиня завітали на екскурсію йоги, які одноголосно визнали цю локацію місцем сили із потужною позитивною енергетикою. Отже, якщо у вас депресія, тут вона швидко мине.

Перейшовши на протилежний берег, потрапляємо на сільський цвинтар, де вросли у землю старовинні кам’яні хрести. Найдавнішим об’єктом є мурована дзвіниця, споруджена ще у XVIII столітті. Дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці виконана у традиційному стилі та у плані нагадує хрест. На жаль, через бляшаний дах та помальовані помаранчевою фарбою стіни храм втратив ауру давнини.

Паралельно із мостом через ріку тягнеться грубий трос, яким туди-сюди совається сталева платформа. У рух вона приводиться двома великими колесами на обох берегах. Це є система для… транспортування мерців. Міст сильно коливається, тож існує велика загроза перекинути домовину у річку. Відтак труну кладуть на платформу, хтось крутить колесо і небіжчик відправляється у свою останню подорож.

Серед могил починається стежка, що тікає до лісу. Там ховається Іванова криниця – джерело з цілющою водою. Якщо маєте час та натхнення, можна піти стежкою далі. Фініш нескладної лісової прогулянки буде у Маєтку святого Миколая, що розташований на трасі Р24, біля виїзду з Пістині.

Десь на півдорозі до Маєтку у лісі ховається криївка УПА. Запекла партизанська війна у цих горах точилася до середини п’ятдесятих. 9 квітня 1952 року зрадник вказав місце розташування бункеру, де переховувались референт пропаганди Коломийського районного проводу ОУН, уродженець села Стопчатова Василь Ковалишин – «Нескорений» та його охоронець, кулеметник Дмитро Ілюк – «Кичера». Обидва повстанці загинули в нерівному бою, а 14 жовтня 2020 року криївку відновили за активного сприяння косівського лісництва. Меблі, побутові речі, ікони і навіть фото на стінах точно передають атмосферу життя повстанців. Між іншим, неподалік від криївки дещо раніше знайшли бідон з архівом УПА.

Перелік пам’яток Пістиня буде не повним без церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці. Вона розташована вглибині села, неподалік повороту з траси Р24, що біля каплички. Її звели у 1861 році і вона теж дерев’яна. Обидва храми належали греко-католикам, тож питання – їм що, не вистачало однієї церкви? Відповідь лежить у географічній площині. Село велике, займає розлогу територію, тож мешканцям присілків було далеко ходити до центру, де стояв храм. Відтак, з’явилась інша церква, що обслуговувала потреби навколишнього мікрорайону.

Вертаємося до згадуваної нами гостьової садиби і продовжуємо рух. Тутешня дорога приємно дивує своєю якістю. Заїжджаємо у сусіднє село Шешори і біля велетенського сучасного відпочинкового центру звертаємо ліворуч. Тут є простора стоянка, куди без проблем втиснуться кілька двоповерхових туристичних автобусів.

Привертає увагу капітальний мурований мангал, прикрашений кахлями косівської кераміки. З труби в’ється димок, навколо розноситься заманливий аромат смаженого м’яса. Мангал обслуговує місцевий ресторан, який входить до ТОП переліку чудернацьких споруд України. Втім, коли туристи виходять з автомобіля, не розуміють – що тут такого унікального. Ресторан як ресторан – у Карпатах таких повно, бувають і крутіші. Втім, не поспішайте із висновками. Трохи далі розташований міст через річку Пістиньку. Коли зайдеш на нього і подивишся на ресторан з іншого боку, все одразу стане на свої місця. Над бурхливим гірським потоком нависають три відкриті тераси, які ніби виходять зі скелі. Побачене дійсно справляє враження своєю красою та монументальною ідеєю.

Ще одним цікавим туристичним об’єктом у Шешорах є церква святої Великомучениці Параскеви П’ятниці – пам’ятка архітектури національного значення. Розташована на південний захід від центру села, між головною дорогою і лівим берегом річки Пістинька.

Поставлена між 1873 і 1875 роками. Є яскравим зразком гуцульської дерев’яної архітектури. Ще в добу античності був розроблений принцип золотого січення в архітектурі, коли ширина дорівнює довжині та подвійній висоті. Гуцульські майстри самотужки дійшли до цих гармонійних пропорцій, відтак карпатські дерев’яні храми не перестають дивувати туристів, особливо із Західної Європи. Раніше церква була цікавішою, з ґонтовим дахом. На жаль, зараз стіни і дахи храму оббиті бляхою.

Але повернемося до річки Пістиньки. Намилувавшись терасами, переходимо міст та крокуємо праворуч. За кількадесят метрів чуємо шум води і раптом перед нами відкривається вид на водоспад Малий Гук.

Він невеликий, скоріше кількаметровий поріг (якщо бути точним, то 2 метри), втім, надзвичайно мальовничий. Над ним нависає скеля, утворена залишками застиглої вулканічної породи. Місце надихає до творчості та є ідеальним знімальним майданчиком. Прикарпатські музичні гурти почали знімати тут свої кліпи ще з радянських часів.

Також є цікава історія про композитора-аматора Романа Савицького. У тридцяті роки він часто приїздив у відпустку до своєї двоюрідної сестри Ірини Бурачинської, що мешкала у Шешорах. Та мала доньку Оксану, яка була дуже вродливою. Одного разу під час молодіжної забави тринадцятирічну дівчинку вибрали «королевою вечора», яка давала гостям різні доручення. Свого дядька вона попросила написати пісню, яку б співала ціла Гуцульщина. Савицький пішов на берег водоспаду і швидкі потоки надихнули митця на створення шлягеру «Гуцулка Ксеня».

Щоправда, існує інша версія, згідно якої автором пісні є композитор Ярослав Барнич. Він симпатизував дівчині Ксенії Клиновській з села Небилів, якій присвятив пісню, а пізніше переробив її на оперету. Але до Шешорів ця історія жодного відношення не має.

Взимку водоспад майже повністю промерзає, перетворюючись на крижану казку. Літом тут теж непогано – на великих пласких каменях люди влаштовують пляж, а тугі струмені Гуку із успіхом замінюють джакузі. До води ведуть кам’яні сходи із поручнями, так що спуск досить зручний і безпечний.

За півкілометра нижче за течією є ще один водоспад – Великий Гук. Колись тут була радянська база відпочинку «Сріблясті водоспади». Вона давно занепала, корпуси розібрали, територію забудували котеджами. Якщо не знати, де саме розташований отой Гук, можна запросто загубитись серед садиб. Водоспад потужний, стрімкий, має два каскади із загальним перепадом висоти понад 5 метрів. Між каскадами видається високий кам’яний уступ, звідки можна зробити красиві фото. Зрозуміло, варто дотримуватись техніки безпеки і не підходити близько до обриву, адже жодна світлина не варта незапланованого купання у холодній воді. Внизу водопад буквально реве, через що і від дієслова «гукати» отримав свою назву.

Фото: Іван Бондарев, Наталя Каблюк, Robert Vystrcil, IVORY films.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.