Подорож Бойківськими Карпатами сьогодні привела нас до бойківської столиці решетарства – Липовиці. Пункт призначення – Липовицький ліцей Спаської сільської ради територіальної громади.

Тут нас зустрів його директор, дослідник бойківської спадщини, краєзнавець і педагог Василь Андрейків. Нова історія проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Василь Михайлович Андрейків – відомий прикарпатський краєзнавець, педагог дослідник історії Бойківщини. Народився у бойківському селі Креховичі, закінчив історичний факультет Прикарпатського національного університету.

Пан Василь не тільки залюблений у Бойківщину, але й активний її дослідник, він написав і опублікував більше тридцяти наукових і краєзнавчих досліджень, зокрема: «Громадська політична та педагогічна діяльність Юліана Романчука (1842–1932) (у співавторстві з Ігорем Дейчаківським); «Наш край Рожнятівщина»; «Рожнятівщина з найдавніших часів до початку ХХ ст.» (у співавторстві з Христиною Андрейків), організував низку наукових конференцій та культурно-мистецьких бойківських форумів.

Відзначений медалями «За заслуги перед Рожнятівщиною» та «За заслуги перед Прикарпаттям».

Бойківська скарбниця старожитностей

Значну увагу у навчальному процесі Василь Михайлович Андрейків завжди приділяв і приділяє краєзнавчій роботі з учнями, саме тому з ініціативи вчителя історії і директора школи ще у 1989 році розпочалось створення музею як осередку збереження бойківської спадщини.

Музей розташований у місцевому ліцеї, в приміщенні давньої народної школи, відкритої у 1909 р.

…Ми поволі сходимо на другий поверх одного із шкільних корпусів. Там у чотирьох спеціально облаштованих кімнатах і розташовані всі експозиції музейного закладу. Серед основних його структурних розділів: матеріальна культура, історичні розвідки, духовна спадщина, а окрему музейну кімнату займає інтер`єр бойківської хати ХІХ століття, де виставлені найбільш раритетні експонати. Вони зібрані різними шляхами і збережені, за інформацією нашого оповідача і екскурсовода, часто навіть в обхід усталених педагогічних правил. Загалом у музеї експонується до семисот експонатів, зберігаються зібрані, записані і паспортизовані сотні бойківських коломийок тощо. Деякі бойківські старожитності, які свого часу виставлялися у шкільному музеї села Липовиці, знаходяться сьогодні і у музеї «Бойківщина» в селищі Рожнятові.

«Ми тішимося, що наш музей сьогодні популярний, – щиро зізнається Василь Андрейків. – Ним захоплювалися свого часу Василь Скуратівський, Ніна Матвієнко та інші відомі українці, які до нас навідувалися. Маємо серед учнів екскурсоводів, які за потреби провадять повноцінні краєзнавчі екскурсії. Свого часу зібрати експонати було дуже складно. Пригадую, як із Закарпаття приїжджали, образно кажучи, «чорні краєзнавці», скуповуючи за чималі кошти по навколишніх селах експонати бойківської минувшини і перепродуючи за кордон. Тож люди якийсь час вважали, що і ми з колегами приховуємо від них гроші, за які мали б купувати ті чи інші давні речі. Я дуже радий, що вдалося зберегти багато цінних речей. Адже то був час активного будівництва – старі оселі розбирали, нові будували, але ніхто старовину у новозбудовані помешкання із собою не переносив – називали їх цурям і нищили чи спалювали. Дуже добре, що нам вдалося до роботи залучити сільську шкільну молодь».

Музею у Липовицькому ліцеї сьогодні виповнилося вже тридцять чотири роки з часу заснування. Ідея створення шкільного музею історії та етнографії села Липовиця народилася ще наприкінці 80-х років минулого століття, коли після розпаду СРСР прийшла мода створювати шкільні музеї. Спочатку це мав бути музей історії школи – коли і ким була створена школа, як був організований начальний процес, хто були учителями, які діти навчалися, за якими підручниками та з яким приладдям, як зодягалися, хто були педагоги і т.д. Відтак визріла ідея музей розширити і зробити його музеєм села, а не тільки історії та етнографії. І вже згодом музей став осердям освітньої шкільної концепції «Школа бойківствознавства», яка має поважне підґрунтя завдяки науково-краєзнавчим дослідженням Василя Андрейківа.

Найбільш цінними, на думку керівництва школи, у музеї є предмети матеріальної культури. Тут представлені, наприклад, дуже давній камінь-кресало, яким місцеві бойки добували вогонь, є там і справжній автентичний капшук, зберігається давнє бойківське решето ручної роботи, якому вже виповнилося не менше ста п’ятдесяти років і яке нагадує про традиційне бойківське решетарство, що свого часу побутувало у селі тощо.

У музеї цьому важливому у житті липівчан ремеслу присвячена окрема унікальна експозиція.

Згідно з переказами, ремесло з виготовлення сит і решет у Липовицю принесли італійці наприкінці ХІХ століття. Ще на початку минулого століття на краю села працювала невеличка фабрика, де виготовляли сита і решета. А люди також мали з того вигоду, тому що заготовляли і здавали на фабрику луби – заготовки, з яких відтак крутили сита і решета на продаж.

У музеї представлена багата експозиція бойківських вишивок – образів, сорочок чоловічих і жіночих, обрусів, рушників, фіранок тощо.

Є у музеї і жердка, якій вже понад сто років і на ній збереглися солярні знаки, давність яких сягає часів трипільської культури.

Тут і вуяж – верхній зимовий чоловічий одяг з овечої вовни і дерев’яними ґудзиками, жіночі домоткані сорочки та декоровані шкіряні бунди тощо. Чимало зібрано побутових речей бойків тощо.

«Звичайно, науково-технічний прогрес ми не зупинимо, – каже Василь Андрейків, – хоч він і нівелює бойківську автентику, зокрема вишивку, народні промисли і ремесла, та й духовну культуру також. Єдине джерело збереження матеріальної і духовної культури – це гурткова робота з учнями у закладах освіти. Щоб діти знали, як виготовити той чи інший виріб, розуміли його призначення у житті дідів і батьків. Про життя села завжди промовляли його ремесла чи промисли. Сьогодні таких майстрів-решетарів у Липовиці ще залишилося двоє або троє.

Попри те, що є на Прикарпатті чимало ринків, на яких продають розмай вишивок, на мою думку, дівчата повинні вміти вишивати і берегти таким чином свої давні традиції, розуміти значення і давню символіку бойківських орнаментів.

І насамкінець наголошу, що потрібно не покидати свої села, а намагатися попри все у них жити і газдувати. Я пишаюся, що я бойко…».

«Найкращий директор сільської школи»

За роки керівництва освітнім закладом Василь Андрейків на чолі педагогічного колективу зробив школу у Липовиці однією із найбільш гідних на Прикарпатті. І левова частка у такому результаті належить осібно директору навчального закладу. Завдяки старанням Василя Михайловича наказом Міністерства освіти і науки України шкільному Музею історії та етнографії села у 2012 р. присвоєно звання «зразковий музей», а вихованці освітнього закладу щороку перемагають у міжнародних конкурсах з українознавства та Малої академії наук України тощо.

Очільник освітянського колективу Липовицького ліцею упродовж багатьох років тісно співпрацює з науковцями Прикарпаття. Зокрема, плідні наукові зв`язки налагоджені з доктором історичних наук, професором, Очільник освітянського колективу Липовицького ліцею упродовж багатьох років тісно співпрацює з науковцями Прикарпаття. Зокрема, плідні наукові зв`язки налагоджені з доктором історичних наук, професором, деканом факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Миколою Кугутяком, кандидатом історичних наук, доцентом Богданом Томенчуком та іншими знаними прикарпатськими дослідниками. Як краєзнавець Василь Андрейків досліджує історичні пам`ятки – давні монастирі і городища на території Рожнятівщини і Долинщини. У складі делегації від Рожнятівщини неодноразово побував у Польщі, брав участь у конференції зі збереження української церкви у Балигороді, який є частиною Західної Бойківщини. У 2011 р. він організував і провів наукову конференцію, присвячену 200-річчю від дня народження Івана Вагилевича, у 2012 р. – науковий форум в рамках ІV Відкритого обласного фольклорного фестивалю бойків «Бойко-фест». За підсумками наукових конференцій видані збірники науково-теоретичних статей за участю науковців Івано-Франківська, Львова, Дрогобича, Рожнятова та ін. 

За успіхи у роботі освітянин і бойківствознавець Василь Андрейків нагороджений чисельними грамотами та є лауреатом педагогічної премії імені Мирослава Стельмаховича у номінації «керівник навчального закладу».

«Наш край – бойківський, – акцентує нашу увагу Василь Андрейків. – Через відносну віддаленість села у музеї є багато матеріалів духовної культури, предметів побуту, одягу, взуття, взірців усної народної творчості, яких нема в інших регіонах Бойківщини. Етнографічні межі Східної Бойківщини сьогодні розширені і включають Калущину. Мені близька бойківська спадщина і я усвідомлюю себе бойком. Таким себе усвідомлював і мій батько, який знав і виконував багато народних співанок. Для мене Бойківщина, як свого часу писав її дослідник Ярослав Пастернак, то є «перлина Українських Карпат». Саме Бойківщина була, образно кажучи, перехідними воротами з Європи в Азію і перехрестям міграційних процесів. Тут залишилися окремі елементи різних народностей, які свого часу населяли бойківські терени, а відтак зникли. Не випадково Іван Вагилевич вважав бойків прямими нащадками кельтів. Я підтримую теорію, що бойки є корінним населенням Карпат. Ми розкидані на сучасних землях трьох країн – України, Польщі і Словаччини. Усвідомлювати себе бойком – це передовсім діяти, тобто множити свою культуру, підтримувати її і пишатися нею, а не тільки бездіяльно нею насолоджуватися».

 

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.