Село з гірським статусом Цінева сьогодні входить до Дубівської територіальної громади і розкинулося обабіч ріки Дуби за кілька кілометрів від колишнього райцентру Рожнятова, а Цінівський історико-краєзнавчий народний музей на чолі з доглядальницею фондів Галиною Якимович є, на моє переконання, осердям чи скарбницею бойківської самобутності всього Рожнятівського Підгір`я. Якщо б мене запитали, а що ж найцінніше береже цей сільський культурний заклад, то я, без перебільшення, відповів би однозначно: «У Цінівському історико-краєзнавчому народному музеї є найдорожчий скарб вікових бойківських набутків – багаторічна подвижниця музейної справи Галина Якимович...». Недарма ж жителі села Цінева – і в очі, і поза очі – величають її «цінівським діамантом»... Нова історія у проєкті «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Галина Якимович працює в історико-краєзнавчому народному музеї у селі Цінева із 1994 р. Музей заснований у 1976 р. у приміщенні школи ще австро-угорської забудови (тут, до речі, упродовж 1919–1925 рр. вчителювала народна педагогиня Ольга Дучимінська  – культурно-просвітницька діячка і письменниця).

Галина Василівна Якимович – уродженка села Сваричева на Рожнятівщині, але вважає музей у Ціневі своїм рідним домом.

Музей як престиж

Ініціаторами і співзасновниками музею у селі Ціневі були голова колгоспу і орденоносець Василь Джурин та відомий особистий фотограф митрополита Андрея Шептицького, громадський діяч, краєзнавець і літератор Ярослав Коваль. Саме їх меморіальні дошки, споруджені вдячними односельцями, сьогодні щонайперше зустрічають відвідувачів при вході до культурного закладу.

«Я народилася у селі Сваричеві, – оповідає Галина Якимович, – відтак навчалася у сільській школі, працювала на Брошнівському лісокомбінаті, а згодом закінчила режисерське відділення Снятинського культосвітнього технікуму. Працювала на Рогатинщині, а після повернення на Рожнятівщину – художнім керівником у сільському клубі села Ціневи. А коли завідувачка музею і наша відома поетеса та краєзнавиця Любомира Василечко через обставини вимушена була виїхати у США, то запропонувала мені обійняти цю посаду. З того часу моє життя пов`язане з музеєм...».

Музеєм у радянські часи опікувався колгосп, але зі штату, який включав ще кочегара і прибиральницю, тільки його доглядальниця підпорядковувалась Івано-Франківському краєзнавчому музею. Галина Якимович через брак освіти не могла офіційно бути завідувачкою закладу, хоч неофіційно завжди була не тільки його керівницею, але й стрижнем і рушієм. Звісно, що були намагання громади надати музеєві статус державного, але колгосп, який фінансував заклад і не хотів втратити свій престиж, державного статусу для музею не прагнув, тож і не добивався. Хоч зробити для розвитку закладу цей перспективний крок  для відомого багаторічного керівника колгоспу-мільйонера і орденоносця Василя Джурина було елементарно.

«Все, що ви бачите сьогодні у музеї, – згадує пані Галина, – придбано за кошти колгоспу або подароване жителями села Ціневи. – Нині фінансово музеєм опікується керівництво Дубівської територіальної громади. Працюю, як і упродовж тридцяти років – на пів ставки доглядальницею фондів. Серцем нашого музею є бойківська давнина, самобутність і неповторність, яку ми повинні зберегти і примножити, щоб нащадки знали своє коріння. Я добре усвідомлюю своє бойківське коріння і люблю свою роботу, душу віддаю праці у музеї. Я – бойкиня і моя сваричівська родина з діда-прадіда – бойки. Та й цінівчани – також, головно, бойки, бо ж є у селі, як і всюди, і приїжджі люди – укладаються подружні шлюби з уродженцями інших міст чи сіл – гуцульських, опільських чи покутських і т.д. Тож активно змінюється етнографічна карта нашого села.

Бойківщина для мене – то наш побут, звичаї, традиції і обряди, які потрібно впроваджувати серед дітей, щоб молоде покоління українців у селі Цінева ніколи не забувало свої корені та рідну історію і не встидалися свого бойківства. Бо навіть є такі, що й не знають про своє бойківське походження. Усвідомлення нашого бойківства, на моє переконання, повинно починатися з родини. Батьки зобов`язані ще змалечку закладати дітям любов до свого родоводу, до рідного краю і самобутності традицій, говіркового розмаїття. Наприклад, якщо люди кажуть «а`я», то вже зрозуміло, що то уродженці Сваричева, а у Ціневі для ствердження кажуть: «Боє`» і т.д. Такі речі закладені і відчуваються на генетичному рівні, і не тільки мовні, але й культурні, побутові, звичаєві, мистецькі тощо. Бойківство повинно пропагуватися і вивчатися не тільки у родинах, але й в школах, щоб українські діти знали і гідно поважали свою етнічну самобутність. А також – у церкві. У давнину саме священики були найбільш просвіченими і грамотними людьми, першими порадниками для парохіян і об`єднювачами громад... Та й церковна календарна обрядовість Великодня чи Різдва, навіть попри свою часткову розмитість, збереглася до наших днів чи не найбільш яскраво...».

Музей як скарб

На наш погляд, у пропагуванні і примноженні бойківської самобутності вагоме місце посідають і музейні заклади, а такі, як Цінівський історико-краєзнавчий народний музей, передовсім. У наш час, на мою думку, головна проблема для розвитку музейної справи – не фінанси і не бездоріжжя, а байдужість тих, хто повинен опікуватися її стрижневими ланками. У музеї, спеціально для творців проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА», Галина Якимович провела цікаву екскурсію. В експозиціях відтворено життя і побут етнографічної групи бойків від сивої давнини і до сьогоднішніх часів. У приміщенні музею є п`ять залів: «Бойківщина: давнина», «Традиції і ремесла Бойківського краю», «Бойки у Другій світовій війні», «Сучасність села Ціневи» і «Природа Карпат».

Музейні експозиції охоплюють інформацію і представляють експонати доби міді, про що свідчили археологічні розкопки у сусідніх селах Нижній Струтин і Слобода Рівнянська. Є також чимало матеріальних свідчень про еміграцію бойків у 1891 р. із села Небилова до Кандади – Івана Пилипіва та Василя Ілиняка, які перетнули Атлантичний океан на пароплаві «Ореґон», а їх вчинок став поштовхом для подальшої трудової міграції галичан.

У музеї зберігається гіпсова скульптурна експозиція майстра Михайла Тимківа, присвячена подіям еміграції тих часів, яку люб`язно передала Ярослава Попадяк. За кордоном люди об`єднувалися в громади. Свого часу спільнота еміґрантів-цінівчан з міста Торонто переслала кошти для побудови у селі Народного дому. Еміґрація не тільки давала бойкам матеріальний добробут і рятувала від бідноти, але й часто руйнувала родини. У музеї, наприклад, представлені взірці народної творчості, зокрема коломийки, про те, як матері чекають повернення своїх синів з-за океану: «Ой, летіла зозуленька сивенька-сивенька – приїдь-приїдь, мій синочку, бо я вже старенька...» або «Ой, у нашім городочку дубки підростають – приїдь-приїдь, мій синочку, роченьки минають...». А у часи радянщини запопадливі зайди та їх місцеві посіпаки ще довго перешкоджали не тільки поверненню трудових мігрантів зі США чи Канади, але й навіть зустрічам з рідними після багатьох років розлучення.

«Завдяки експозиції, присвяченій бойківській хаті, – розповідає Галина Якимович, – ми бачимо, як важко жилося бойкам у давні часи. Хати будували із плениць – цілісних стовбурів дерев, і без єдиного цвяха – «в замок». Такі хати називалися «митими». Адже за першого панування Польщі людям доводилося платити «димові» податки, тож хати споруджували без коменів – курні, а дим стелився по житлу. Тож стіни до свят ґаздині мили від сажі. А коли «димові» податки скасували, то бойки взялися будувати хати з коменами, але дим пускали на стрих. Покрівля була із соломи, тож часто траплялися пожежі. Підлога була глинобитна, долівку щосуботи мастили червоною глиною, а для профілактики встеляли м`ятою і чебрецем. Замість матраців була солома. Помешкання пахло травами. На великі свята ліжка застеляли різнокольоровими веретами, укладали подушками вишитими, а у будні – звичайними. Над ліжком була жердка для робочого одягу, а колиска була прибита до сволока. Так було її зручно з ліжка колисати. Їсти варили у печі. А біля печі висів мисник з посудою, відтак у бойківському побуті вже з`явилися креденси і шафи, серванти... Кольорові тарілки, які часто розвішували і по стінах, слугували тільки прикрасою – з них їжу не споживали.

Згодом їх використовували тільки на свята. Емаль часто тріскала – берегли. У бойківському вжитку були також різноманітні коновки – для масла, соленого сиру тощо. Хліб місили у діжах і випікали при закритих дверях, щоб не потріскався, у печі щосуботи. Готові хлібини клали на стіл і обмивали водою від залишків попелу... ».

У музеї експонується і бойківський одяг – літній чи зимовий, чоловічий і жіночий. Є довгі чоловічі святкові вишиті кожухи і жіночі кожушки – коротенькі, до талії. Їх носили взимку. Кожушки-безрукавки слугували людям у весняно-зимовий час. Чоловіки вдягалися ще у сіряки, сорочки і штани із домотканого полотна. Підперізувалися крайкою. Для жінки-бойкині було звично одягатися у звичайну білу сорочку з домотканого полотна, спідницю та запаску. А у свята вдягали спідницю плюшеву і довгий плюшевий, вишиваний бісером, блискітками чи гладдю сардачок.

Є у музеї унікальні вишивані жіночі сорочки, яким вже понад сто років. Кожна жінка була собі майстринею.

Але кожухи шили кушнірі-чоловіки, вони ж і вишивали ті кожухи. Жіночі руки не змогли б виконати таку кропітку роботу – вишити по овечій  шкірі.

У музеї представлено також взірці бойківського взуття – ходаки на будні дні і чоботи – на неділі.

«Взуття бойки дуже шанували, – каже доглядальниця музею, – до церкви несли на ціпку, під церквою перевзувалися, а після Служби Божої знову поверталися додому босоніж. Батько синові справляв нові чоботи на халявах від своїх поношених чобіт... З-поміж традиційних ремесел серед бойків Рожнятівського Підгір`я найбільше було поширене ткацтво, боднарство, кожухарство і будівництво церков...».

У селі Ціневі було багато майстрів-будівничих церков. Найбільш відомі – Тома Джурин і Василь Демків, їх імена сьогодні вписані в енциклопедію народного храмобудівництва. За інформацією Галини Якимович, цінівські майстри побудували по навколишніх – близьких і далеких – селах понад сто церков. Кожен майстер мав своє особисте клеймо і відповідний документ про дозвіл займатися церковним будівництвом. Є версія, що і церкву у Франковому селі Нагуєвичі на Львівщині також будували майстри із Ціневи, а також свідчення, що і у селі Підлютому біля Осмолоди, де розташовувалися митрополичі палати Андрея Шептицького, церковку, яка до наших днів не збереглася – згоріла, свого часу також зводили цінівські майстри. У музеї експонується чимало предметів, які ілюструють основні етапи традиційних бойківських ремесел і промислів.

Цікаво, що село Цінева завдяки колгоспу-мільйонеру у добу радянщини було одним чи не із найзаможніших на Рожнятівщині. Сьогодні у сільській інфраструктурі ще збереглися залишки колись процвітаючого сільського розквіту. «Колгосп у Ціневі, який існував до 1991 р., тридцять сім років очолював Василь Миколайович Джурин. Свого часу господарство процвітало і славилося допоміжними промислами – наголосила Галина Якимович. – Шили робочий одяг – ватні штани, фуфайки, рукавиці, спецодяг на літній і зимовий сезони, який відправляли у всі куточки тодішнього «есересер». Був цех з виробництва пластмасових виробів – ґудзиків, покришок, салфеток і т.д. Плиточний цех виробляв облицювальну плитку. На збудованій ще за Австро-Угорщини цегельні випалювали цеглу і кахлі. Столярний цех спеціалізувався на будівництві садових будиночків для багатьох країн колишнього соціалістичного табору...».

Експозиції музею представляють не тільки широковжиткові взірці виробів років колгоспного розквіту, але й вироби майстринь декоративно-прикладного мистецтва. Наприклад, є авторські писанки відомої майстрині світлої пам`яті Ольги Коваль, яка виїхала у Канаду – до Ванкувера, у 1934 р. У музеї можна дізнатися багато не тільки про відомих вихідців із села Ціневи, але й загалом – із Рожнятівщини, які за кордоном своїми талантами і працею прославляли та прославляють бойківське коріння. А головно – знайшли можливість хоч на схилі літ приїхати і вклонитися своїй родинній колисці.

«Найцінніше у нашому музеї – архів чорно-білих світлин 20-30-х рр. минулого століття Ярослава Коваля – уродженця Ціневи і особистого фотографа митрополита Андрея Шептицького, – наголосила наша екскурсовод Галина Якимів. – Понад 1200 своїх оригінальних фотографій він передав для музею. Їм нема ціни. Адже автор фотографував не тільки свята і будні митрополита Андрея, але й бойківське життя – побут і традиції простих людей. На світлинах – чимало цінівчан того часу. Безцінні світлини про життя митрополита Андрея Шептицького. Також є світлини, які розповідають і про інші бойківські села Рожнятівщини чи Долинщини ... А ще, на мій погляд, наш музей чи не найбільше з-поміж інших відтворює часи галицької трудової еміграції за океан...».

Доглядальниця музею зізнається, що робота і її спонукала глибше задуматися над своїм бойківством, над самобутністю і неповторністю традицій рідного краю.

«Завдяки багаторічній музейній роботі я усвідомила себе бойкинею і відчула генетично приналежність до бойківського роду, – підсумувала берегиня цінівських бойківських скарбів Галина Якимович. – Жінки-бойкині, на мою думку, за характером – бойові і стійкі, вміють відстояти своє, берегти гідність і повагу, горді і статечні, добрі ґаздині і люблячі подруги та помічниці для своїх чоловіків і т.д. Мені видається, що останнім часом зростає зацікавленість музейними справами, самобутністю і неповторністю свого родоводу. Чимало бойків, які були свого часу депортовані в інші регіони України, приїжджаючи до нас у статусі переселенців, сьогодні дуже переймаються своїм бойківським корінням і з пошаною ставляться до нас за ревне ставлення до своєї історії. І це дуже важливо саме у часі війни, коли ворог намагається нищити не тільки українців, але все українське...».

А насамкінець Галина Василівна Якимович заспівала нам бойківську коломийку з потужним, повчальним і глибоким змістом:
Кажуть люди, що ми бойки, а ми вже не бойки,
Бо ми їмо щонеділі пироги легонькі...

Фото: Ігор Лазоришин, Андрій Тимків, Віталій Передерко.

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.