Після адмінреформування на території колишнього Долинського району утворилися три територіальні громади – Долинська, Витвицька і Вигодська. Вже десять років в урочищі «Поляна», що за п’ять кілометрів від села Нового Мізуня і п’ятнадцять від селища Вигоди, у верхів’ї ріки Мізунки провадить свою господарську діяльність фермерське господарство «Дубовий Кут» – овеча ферма родини Василя та Оксани Лучківих. До овечої ферми із селища Вигоди, про співвласницю якої ми і пропонуємо розповідь у черговому репортажі у рамках ініціативи «Бойківські Карпати: ІМЕНА», можна добиратися по-різному – пішки, на авті, велосипеді, або скористатися послугами давньої вузькоколійки – «Карпатським трамваєм», і поєднати у часі мандрівки корисне з красивим.

Земля без ґазди – сирота

Правобережжя ріки Мізунки – від села Нового Мізуня і до урочища «Поляна», де розташована родинна овеча ферма «Дубовий Кут», стало звичним відпочинковим місцем для всіх любителів сільського зеленого туризму – прибережні смуги і рекреаційні зони запруджені відпочивальниками. Без вказівників орієнтуватися на лісових дорогах не просто, тож ми звично – по характерному запаху тваринних стаєнь – намагаємося визначити, чи ще далеко овеча ферма, але дарма. І тільки згодом – після розмови зі співвласницею «Дубового Кута» Оксаною Лучків – стає зрозуміло, чому не чутно звичного смороду. Бо ґаздування, яке вже упродовж десяти років провадить родина молодого подружжя Василя і Оксани, образно кажучи, не дике, а сучасне вівчарство. Та найголовніше, що молоді фермери і батьки трьох дітей за цей час глибоко усвідомили собі кілька стрижневих наук: по-перше, потрібно не тільки виробляти продукцію і продавати, а тісно і системно працювати з туристами; і по-друге, замало бойками народитися – бойками ще потрібно стати.

«Ми з Василем у шлюбі вже тринадцять років і маємо троє дітей – Степанка, Оленку і Василька, – на терасі одного із відпочинкових котеджів розповідає Оксана Лучків, молода, красива, з вогняним волоссям і впевненістю у голосі жінка. – Я уродженка села Старого Мізуня, а Василь – Нового Мізуня. У Василя є дідусь, який живе у селі Пшеничники і займається бджолярством, а наймитуючи, він свого часу пас вівці, тож часто розповідав нам про працю вівчарів. І ми спочатку придбали десяток овець романівської породи, щоб тримати для себе. Ця порода дуже плідна – окочується тричі на рік. Коли овець побільшало, то чоловік найняв пастухів для випасу. Земля, на якій ґаздуємо, як паї належала нашим з Василем родинам – по два гектари Ігореві Костіву і Дмитру Лучківу, які межували. А ми об`єднали наділи та приватизували. Навколо нема жодних обмежень щодо використання – заповідних лісових фондів чи санітарних зон тощо. Ми колись вівці не доїли, а допускали до них малят, щоб ті швидше росли і набирали вагу. Я бачила, як вручну доять овець, і мені не все було до душі щодо дотримання санітарних норм. Ми ж тепер використовуємо у роботі доїльний апарат. У господарстві чітко розмежовані сектори – один відпочинковий для туристів і другий – господарський. Та й вирощуємо відповідну породу овець, м`ясо яких не має характерного запаху чи смаку...».

У господарському секторі на триста овець фермери мають велику стайню з кормами, установку для доїльних апаратів, сироварню, місце побутування пастухів і зберігання готової молочної продукції тощо.

«Я самотужки варю дев`ять видів овечого сиру, – демонструє нам на смак і вигляд продукцію Оксана Лучків. – Всі сири варю у чані і на відкритому вогні, попри те, що три види сиру – тверді і витримуються у погребі. Використовую давню бойківську місцеву технологію, якої трималися наші діди і прадіди. Але виробництво трохи удосконалила, тому що використовую давні бойківські традиції і для варіння твердих сирів, яких наші предки ніколи не робили. Традиційно варили будз, вурду, бринзу тощо. Родзинкою моїх твердих сирів є «Мізунський» за унікальним місцевим рецептом, але ще варю «Манчего» і «Пекоріно». А сир «Мізунський» – моя родзинка, технологію виготовлення якого я розробила сама. Та й придбати продукт можна тільки у «Дубовому Куті», або у наших крафтових реалізаторів у Львові та Вигоді...».

На овечій фермі працює четверо пастухів – поперемінно по два тижні. А сири один раз на день – два надої одночасно – варить тільки осібно власниця Оксана Лучків. Також жінка займається приготуванням копчених сирів і доглядом за сирами та головне – спілкується з людьми.

«Щоб про нас знали, – пригадує співвласниця «Дубового Кута», – я упродовж чотирьох років спілкувалася з людьми, а у перший рік нашої праці я дев`яносто відсотків звареного сиру роздала охочим безкоштовно. Адже зіткнулася з нерозумінням споживачами специфіки овечого сиру – мовляв, він смердить. Така думка – то відлуння давніх часів і способу приготування сиру. Всі наші вівці – французької тонкорунної і селекційної молочної породи Лакон.

Я зустрічалася з людьми і розповідала, як готуємо сири тощо. Велику роль відіграв і той факт, що варить сири і спілкується з туристами саме власниця ферми. Все – під моїм наглядом і контролем. А завдання чоловіка – догляд за тваринами, харчова база на зиму, комунікація з пастухами і т.д. Ми маємо власну землю, тож сіємо і вирощуємо необхідні корми. Нам допомагає вся родина, зокрема бабусі Оксана Богданівна Лучків та Любомира Богданівна Костів. Дід Богдан займається садом, а дід Ігор знається на електриці. Наш бізнес – цілком родинний. Все вирішуємо сім`єю. Ми дуже цінуємо поради старших...».

На фермі – у великій бойківській колибі – відбуваються дегустації овечих сирів, карпатського меду і вина, а також майстер-класи з сироваріння.

Сири зберігаються у холодному погребі – витримуються не менше пів року, а «Мізунський» потребує ще довшої витримки.

Не кут, а цивілізація

Фермерське господарство «Дубовий Кут» пропонує відвідувачам відпочинок і проживання в садибі та цікаві екскурсії.

Загалом одночасно можуть проживати у кемпінговій зоні чи котеджній двадцять шість осіб.

Майстер-класи – платні, але охочі, заплативши вказану суму, мають змогу не тільки особисто взяти участь у варінні сирів, зокрема будза, але й відтак виготовлену продукцію одержати безкоштовно як подарунок. Очевидно, що і вища освіта залишила свій добрий слід у родинному підприємництві Лучківих. Спочатку Оксана Лучків навчалася у місцевій школі у Старому Мізуні, а відтак на економічному факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. А Василь студіював зовнішньоекономічну діяльність в Ужгородському національному університеті.

«Тісно і системно з туристами я почала працювати завдяки Оксані Клебан зі Старого Мізуня – засновниці кластеру «Бойківський колорит» та відомій організаторці чисельних бойківських форумів, – розповідає про процес свого бойківського самоусвідомлення Оксана Лучків. – Саме Оксана Клебан свого часу привезла до нас у «Дубовий Кут» перших туристів і настійливо радила працювати з туристами. Добре пам`ятаю її слова: «Не просто варіть і продавайте сири, а працюйте з туристами...». Моє усвідомлення себе бойкинею прийшла згодом, коли люди, які приїжджали до нас, намагалися завжди порівнювати «Дубовий Кут» з фермерським садибами інших регіонів Прикарпаття. І я зрозуміла, що бойки – то самобутній і унікальний етнос, і не тільки у культурній чи духовній сфері, але й у господарських традиціях, звичаях, неповторності ремесел і промислів, гастрономії, уборів тощо. Я побувала у різних куточках Прикарпаття, знайомлячись з особливостями сироваріння, і зрозуміла, що бойківське сироваріння має свої давні традиції і неповторність. Ми навіть створили на фермі музей «Бойківська хата», розібравши і перевізши з села дідове давнє дерев`яне житло. Тож моє бойківство як самоусвідомлення прийшло з часом. І тепер я вже сама як екскурсовод розповідаю відвідувачам про Бойківщину і бойків, а щонайперше – пишаюся своїм бойківством. Величезна любов до праці, а передусім до її результатів, на мою думку, то головна риса бойків. Я роблю те, що люблю, і навпаки, люблю те, що роблю. Бойки дуже відкриті до спілкування. Я, наприклад, дуже люблю гостей та із задоволенням хочу спілкуватися з ними та навчитися чогось від кожного, бо розумію, що Бог не випадково їх запровадив до нашої хати...».

Поважний гість

У липні цього року у фермерському господарстві родини Лучківих «Дубовий Кут» упродовж двох днів відпочивав у котеджі і насолоджувався бойківськими дивовижами глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук).

«Мені ніхто не казав, хто має приїхати. Просто за кілька годин зателефонували і попередили, що будуть поважні люди, – пишається відвідинами глави УГКЦ співвласниця овечої ферми Оксана Лучків. – Я спілкувалася з Блаженнішим – він дуже проста і скромна людина, яка любить гори. Наша родина вірить у Бога і посильно допомагає Церкві. Я народилася у православній родині, а чоловік – у греко-католицькій. Але у нашій родині нема жодних проблем, пов`язаних з релігійними переконаннями. Наші діти відвідують табір «Канікули з Богом» при церкві у Вигоді, де служить о. Василь Паньків. І з його благословення я одного року запросила дітей на один день до нас на овечу ферму. Не повірите, але першого року було вісімнадцятеро дітей, а наступного – дев`яносто вісім! Отець Зорян Котович – декан Долинський УГКЦ, дуже собі вподобав тих років умови дитячого відпочинку у «Дубовому Куті». Тож саме завдяки його старанням до нас одного дня зранку навідався такий поважний гість. Під час перебування на нашій фермі Блаженніший ходив на гору Щавну, вклонився у молитві полеглим українським воякам біля бункера «Роберта» неподалік села Липи, а щовечора спілкувався з нами...». Родині Лучківих на згадку про своє перебування на їх овечій фермі він підписав і подарував свою книжку та запросив на прощу до Крилоса та відвідати Патріарший собор Святого Воскресіння УГКЦ у Києві. Тож Оксана і Василь цього літа зі своїми дітьми взяли участь у паломництві до чудотворного образу Галицької Пресвятої Богородиці у Крилосі, яке очолив глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

«Ми сприйняли відвідини Блаженнішим Святославом «Дубового Кута» як добрий Божий знак, – зізнається Оксана Лучків. – Він мав можливість провести кілька днів і у кращих, ніж наше, відпочинкових місцях, але приїхав до нас. Коли Блаженніший від`їжджав, то поблагословив нашу родину, а мені побажав щонайшвидше запатентувати нашу унікальну бойківську бринзу...».

Наразі ґаздиня овечої ферми Оксана Лучків ще не відкрила нам секрет варіння твердого сиру «Мізунський» – всьому свій час, але описала, як зварити традиційну бойківську «хамулянку».

«Хамулянка  (або хамулєнка – авт.) – це бойківський борщ, який традиційно готують з квашеного смугастого буряка, попередньо наквашеного, з додаванням дуже подрібненого бурякового листя. Буряк кваситься упродовж трьох тижнів, поки не побіліє. Листя буряка має бути свіжим. Страву потрібно варити на жентиці –  тобто на сироватці та сметані і без картоплі, але з пшоном. Потрібно додати покришену цибулю. Якщо жентиця овеча, то слід використовувати не варку, тобто вже після приготування вурди, щоб не утворювався додатковий сир. На свята такий борщ варили на м`ясі. Бойки на великі свята традиційно використовували козяче чи овече. Борщ потрібно варити кілька годин – спочатку м`ясну кістку, а відтак всю страву разом. Подають борщ з цілою вареною картоплею – лупленою або не лупленою, якою закусували замість хліба. У нас частіше картоплю обрізували. Саме цей рецепт борщу посів свого часу перше місце на фестивалі «Борщ у глиняному глечику», який проводився на Полтавщині. Їздили туди Оксана Клебан та Іванна Кузеляк і готували страву у часі фестивалю...».

Музей

Кажуть, що бойківська хата – бойківством багата. Музей «Бойківська хата» створений і розташований на території овечої ферми у давній сільській хаті, збудованій ще дідом Василя Лучківа у селі Старий Мізунь 1918 року. Родина оту хату розібрала і перевезла у «Дубовий Кут».

У всіх кімнатах музею зібрані тільки родинні експонати, яких свого часу торкалися руки родичів Оксани і Василя. Такою працею родина Лучківих не тільки приваблює охочих туристів, але й головно – провадить безцінну роботу з бойківствознавства.

«Хата мала сіни і два боки – житловий, де мешкали люди, і господарський, де тримали тварин, тобто стайня, – провадить коротку екскурсію Оксана Лучків. – Ми у музеї повністю всі кімнати відновили так, як колись жила наша родина. Все – у робочому стані... Хата у Старому Мізуні географічно була побудована біля ріки, тож було зручно розходитися тим, хто у ній збирався для просвітницької роботи з молоддю і міг бути заарештований жандармами...».

...Після відвідин овечої ферми «Дубовий Кут» мені здалося, що у таких господарів, як Оксана і Василь та їх родичів, доба триває не двадцять чотири години, а стільки, скільки треба. Так зорганізовано і гідно можуть працювати тільки ті ґазди, які люблять працю своїх рук і мають доброго і всесильного помічника – Небесного Отця.

Фото: Ігор Лазоришин, Shakilov Neel, Андрій Тимків, Овеча Ферма Дубовий Кут, Іванна Кузеляк.

 

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

 

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.