У наш час серед розмаїття українських народних ремесел соломкарство, зокрема і соломоплетіння, не дивовижа – і це, на мій погляд, добрий знак відродження не тільки бойківських, а й загалом українських народних традицій і звичаїв Карпатського краю. Але героїня нової історії ініціативи «Бойківські Карпати: ІМЕНА» своїм мистецтвом соломоплетіння зуміла нас і здивувати, і замилувати, бо привідкрила ще одну унікальну грань використання природного матеріалу у соломкарстві – вишивання соломкою. Знайомтесь – Мирослава Балазюк. Жінка називає себе «вигодською майстринею», адже понад двадцять п`ять років її життя пов`язані саме з селищем Вигодою, хоча народилась у бойківському селі Підліски. Сьогодні – разом з чоловіком Богданом і дітьми Ілоною, Володимиром та Віолетою – вона живе у селі Шевченковому Вигодської територіальної громади.

А їй тринадцятий минав...

У родинному обійсті Богдана і Мирослави Балазюків у селі Шевченковому рукотворні скарби майстрині визирають з кожного кутика, а світлиця схожа на солом`яне царство – наочно засвідчує, що для золотих рук нема обмежень у використанні соломи як природного матеріалу. Навколо у сонячних фарбах золотяться крилаті ангелики, чепуряться казкові герої, милуються пишнобокі кошички, порозлягалися ширококрисі чоловічі і жіночі брилі, приваблюють делікатні шкатулки, дивують унікальні кульчики, ґоноруються великі і малі дідухи, витанцьовують делікатні «павуки», виблискують золотом бойківських орнаментів писанки, вражають витонченістю брошки і навіть Тризуби-магніти заохочують витонченістю роботи…

Майстриня вважає, що із соломи можна зробити все, що прагне душа – була б фантазія, а свої вироби намагається виготовляти багатофункціональними, щоб і окрасою були, і у господарстві людям знадобилися – хоче поєднувати автентику і сучасність.

Вже з порога посеред цієї солом`яної дивовижі звертаємо увагу на найбільшу неповторність помешкання Балазюків – творчиню рукотворних солом`яних скарбів Мирославу, яка, ніяковіючи, пишається у неповторній вишитій соломкою сорочці і підперезана такою ж золотою крайкою.

«Я народилася у селі Підліски Ангелівської сільської ради на той час ще Долинського району, де прожила п`ять років, а відтак двадцять п`ять років мого життя пов`язані з селищем Вигодою, тож вважаю себе вигодянкою, хоч тепер вже п`ять років живу у Шевченковому, – розповідає майстриня Мирослава Балазюк. – Спочатку я закінчила середню школу у Вигоді, а згодом і Вигодську музичну дитячу школу. Вищу освіту – як вчителька географії і біології – здобула у Прикарпатському педагогічному університеті імені Василя Стефаника. Працювала спочатку вихователькою у Вигодській спеціальній школі, відтак у Долинському будинку дитячої та юнацької творчості провадила гурток із соломоплетіння, а тепер – асистентка вчителя у Вигодському  ліцеї...».

Нас передовсім цікавило, де і коли народилося оте неповторне і самобутнє соломкарство Мирослави Балазюк, яке я називаю, без перебільшення, Божим даром і яке дуже промовисте і символічне ще й тим, що носійкою такого таланту і давніх традицій є сучасна бойкиня навіть не середніх, а молодих років.

«Пригадую з дитинства, що у моєї прабабусі світлої пам`яті Марії Шкіринець і бабусі Ольги Остапів, яка разом з дідом Миколою живе у селі Ангелівці, на Різдвяні свята завжди у хаті були дідухи, – каже сололомоплетільниця. – Колись і мій тато пробував зробити дідуха, а ми – діти – допомагали. Тож солома мені запала в душу ще з тих дитячих років. Ми завжди сіяли жито, пшеницю чи овес, а відтак жали. А у Святвечір зажди стояв на столі сніп-дідух з вівса, а окремо – у кутику. Якось у газеті я прочитала статтю про плетіння капелюха з соломки. Ми мали корову, робили сіно, тож головні убори були дуже потрібні, бо захищали від сонця, дощу, а з широкими крисами брилі навіть берегли плечі від загару. Мені на той час було, приблизно, тринадцять років, і ми з молодшою на рік сестрою Лілією вирішили сплести капелюшка – і вдалося. Це і був мій перший виріб з соломи. Використовувала техніку «зубатку», яка плететься з чотирьох соломинок, п`яти чи шести, і звичайну «косичку-трикінцівку», а вже згодом і освоїла багато інших різноманітних технік соломоплетіння. Звісно, є ще аплікація та інкрустація з соломки. Свої вироби я переважно роздаровую – люблю робити людям приємне... Більше про традиції бойків я дізналася, коли брала участь у проєкті «Таємниці України». Дійсно, бойки виготовляли брилі технікою «зубатка» і з невеликими крисами – на ширину долоні, щоб було зручно заходити в хату. Вже тоді я добре усвідомлювала, що я – бойкиня...».

Значну частину техніки соломоплетіння Мирослава Балазюк освоювала і освоює самотужки – як жартує, «методом проб і помилок».

Майстер-клас з... перших рук

Мирослава Балазюк ексклюзивно для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА» привідкрила деякі «секрети» соломоплетіння, хоч вважає, що ніколи не приховує особливостей цього ремесла і завжди намагається поділитися навиками соломоплетіння з усіма охочими.

«Моє соломоплетіння зазвичай починається ще з посіву озимого жита, – пояснює Мирослава Балазюк. – Адже у мене переважна більшість робіт виконана саме з житньої соломи, яка найбільш довга. Жито має вузли, а використовую міжвузля – першого, другого, третього чи четвертого «колін», і для роботи відрізаю тільки оте міжвузля. Для різного плетіння потрібні міжвузля різних «колін», адже у першому «коліні» – дуже тонесенька солома, а у другому і третьому – грубша. А для виготовлення «павуків», наприклад, використовується ще міцніша солома – четвертого «коліна». Заготовляють матеріал наприкінці травня – початку червня, коли жито починає цвісти. Потрібно не прогайнувати той час, щоб солома була стійкою і не ламалася. Жито, пшеницю і овес сіємо, жнемо або косимо самотужки – або я, або чоловік Богдан. Ось чому нам зручно у Шевченковому, де маємо невеличку земельну ділянку. Дуже часто люди звертаються, щоб зробити їм дідухів, а для цього, крім жита, потрібні і овес, і пшениця. Солома сохне під навісом, щоб не потрапляв дощ і не чорніла, але й від сонячного проміння не вигорала. До речі, солому можна й вибілювати – дуже концентрованим перекисом водню чи тонувати, проварюючи у розчині соди, щоб стала золотистою. Солому тримаємо на горищі. Для роботи беру сніп, відрізаю колоски зі стебел і частинки між «колінами», а відтак замочую в окропі на годину чи дві, а далі я починаю плести. Наприклад, на капелюх, над яким я працюю не безвідривно до двох днів, потрібно до двадцяти метрів солом`яної стрічки. Починаю плести капелюха з днища. І все відтак зшиваю ниткою – простою чи вощеною. Виріб може зберігатися не один десяток років...».

Досконалість – без меж

Вишивання соломкою в Україні вже побутує серед майстрів, але головно – у виготовленні різноманітних художніх полотен. «Мені дуже хотілося здивувати і заохотити шанувальників чимось бойківським – не технікою вишивання, зокрема низинкою на два боки, а формою сорочки і добором орнаменту, – зізнається Мирослава Балазюк. – Найкраще соломкою вишивати по натуральному полотні. Спочатку я соломку вибілюю, щоб вона стала м`якшою і не ламалась. Солом`яну трубочку розрізаю на шість тонесеньких, як ниточка, частин. А відтак вишиваю, використовуючи звичайну голку. Соломка постійно перекручується, тож потрібно слідкувати, щоб вона лягла тільки глянцевою стороною, а не матовою. Матеріалу потрібно не багато, але часу – дуже багато, адже використовую, замінюючи, відтинки до двадцяти сантиметрів, бо після протягування крізь голку і полотно соломка змінює колір. Сорочку я зшиваю вручну, як колись наші предки – давні бойки. Візерунок вибираю геометричний...».

Майстриня вважає, що бойкині чітко вміють ставити перед собою будь-яку ціль у житті і досягати її – і дітей виховувати, і працювати, і займатися улюбленими справами, а головно – досягати поставленої мети.

«Головне – було б бажання, – переконана Мирослава Балазюк, – адже бойкині дуже працьовиті. Жінки-бойкині у поведінці чи навіть в одязі тощо – дуже стримані, не люблять вихвалятися. Для мене Бойківщина – мій рідний край, земля, де я народилася і живу, батьківські традиції. Не потрібно встидатися свого бойківства, а ґоноруватися і завжди казати: «Ми – бойки!»  Бойки мають чим пишатися. Для учнів у школі я також часто проводжу майстер-класи, але переважно як матеріал використовую сіно, бо з ним простіше дітям працювати, а ще часто виставляю до свят свої роботи. Соломоплетіння для мене – як антистрес, а у часі війни – особливо. Соломоплетіння щонайперше потребує любові до своєї справи, а ще терплячості і посидючості, а також, звичайно, фантазії та бажання. З примусу ніщо якісне не вдасться створити. Я постійно вчуся, тому що вважаю, що у майстерності соломоплетіння не можливо осягнути всієї досконалості...».

Як майстриня Мирослава Балазюк дуже любить приносити людям радість, а їх дякування і блиск в очах вважає своїм найкращим подарунком, найвищим визнанням майстерності. Вироби свої не продає, бо, як вона жартує, не вміє їх оцінювати.

«Сьогодні українці переживають важкі часи війни, а від кожної соломинки у моїх виробах віє сонцем і довкіллям, як глянеш чи доторкнешся – і стає тепліше, адже цей матеріал увібрав у себе велику енергію рідної землі і людських рук, – переконана Мирослава Василівна. – Поки солома стане соломою, то насититься і сонцем, і водою, і теплом, і запахами... І, на мій погляд, відтак солома зберігає у собі ту енергію та наповнює нею домівку, в якій виріб знаходиться, насичує близькістю до природи і рідної землі. А ще вироби з соломи наповнюються і енергією майстрині, яка їх творить. Я завжди працюю з гарним настроєм і хочу, щоб і мої вироби приносили людям тільки радість. У наш час – це дуже важливо…».

Майстриня означує свій стиль соломоплетіння багатофункціональним і переконана, що цьому ремеслу, яке для неї з дитинства стало захопленням і улюбленою справою, потрібно навчати інших, організовувати майстер-класи, пропагувати, множити і передавати бойківські традиції від роду і до роду. Від Мирослави Балазюк – матері трьох дітей і вправної молодої ґаздині – ми пропонуємо шанувальникам проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА» і кілька рецептів бойківської гастрономічної неповторності.

Підлісківська затирка

«Ми у родині завжди тримали корову і постійно картоплю садили, – розповідає Мирослава Балазюк, – тож «затирку» моя бабуся готувала часто – і зі звичайного тіста, яке робимо з муки, води і яйця, і з картопляного. Для цього потрібне молоко, яке має закипіти. Картоплю натираємо на терці і робимо таке тісто, як на бульбяні вареники. Коли молоко закипає, то вкидаємо у нього подріблені шматочки того тіста, солимо і помішуємо. Варимо до десяти хвилин. Таку страву переважно подавали на сніданок...».

Бульбяні пироги

«А ще у нашій родині, – пригадує вигодська ґаздиня, – любили готувати бульб`яні пироги. Спочатку чистили і натирали картоплю, особливо восени, як вибирали. Окремо варили трохи дрібної картоплі у лушпинні, а зварену чистили, натирали на терці, змішували все разом, додавали яйце і сіль. Готували начинку з сиру. Робили паляничку, заліплювали і робили пироги. Варили у підсоленій воді. Треба було, щоб пироги піднялися вгору – тоді готові. Заправляли зарєдою зі шкварків, цибулі і сметани. Така страва потребувала багато часу. Моя восьмидесятирічна баба Ольга і тепер її часто готує...».

Фото: Мирослава Балазюк, Ігор Лазоришин.

 

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.